Золота медаль - Олександр Васильович Донченко

За вікном почувся шум машини. Приїхав Роман Герасимович. Ніна ховається в свою кімнату. Їй не хочеться, щоб батько бачив її в такому стані.

Батьків голос гримить за стінкою в передпокої, потім він переноситься ближче, і, здається, весь будинок сповнився його голосом.

— А де ж Ніна? Ні-но!

Роман Гарасимович, веселий, урочистий, увійшов до дочки. Обличчя його сяє, він енергійно тре обома долонями голену голову.

— Ти чому ховаєшся? У мене така радість! Сьогодні нарешті скінчилось випробування нових пасажирських літаків. Моєї конструкції і конструкції Соловйова! його літак визнано за кращий. Ах, Ніно, яка це прекрасна машина! Яка досконалість!

Дочка дивиться на батька так, немов нічого не розумів:

— Соловйова конструкція краща? Тату, чому ж ти радієш?

— Як чому? Чому ж мені не радіти? Адже такої машини у нас ще не було! Це справжня літаюча яхта! Повітряна яхта! Повезу й тебе на аеродром. Хочу, щоб ти на власні очі побачила цього білого лебедя! Ха-ха, лебідь! Йому, бідоласі, й не присниться ніколи така швидкість! Ай, Соловйові Гриш-ка! Я завжди казав, що він колись заткне за пояс нас, старих конструкторів! Ну й молодчина! А колектив який собі підібрав!

Збуджений, радісний, він легенько взяв дочку за підборіддя:

— Дозволь, ти щось сьогодні занадто в мінорі?

— Тату, отже, ти тепер... на другому місці?.. І... і радієш?

Роман Гарасимович весело зареготав:

— Ось що тебе бентежить! Але не радіти не можу, Ніно! Який талант зростає! Соловйовим гордитися треба! Я охоче повчуся в нього!

Дивлячись на щасливе обличчя батька, Ніна й собі усміхнулась. Стало легше на серці.

— Татусю, ти дуже хороша людина!

— Ось як! Спасибі.

За хвилину Роман Гарасимович уже дзвонив по телефону і повідомляв когось про видатний успіх Соловйова.

* * *

Мечик Гайдай одержав рішучу відсіч од Ліди Шепель. Він не чекав такого гострого удару по своєму самолюбству, тим більше, що сталося все це в присутності майже всіх десятикласників.

Наступного дня, після того як Ліда не прийшла на призначене побачення, Мечик зажадав од неї пояснень. Перед уроком англійської мови він сів поряд з Лідою і щось їй зашепотів. Учениця мовчки слухала, потім враз устала і голосно, на весь клас промовила:

— Послухай, Мечику, ні на яке побачення з тобою я не піду, і відчепись ти, будь ласка, од мене! Набрид, мов гірка редька! Товариші, принесіть відерце холодної води на голову цього палкого закоханого!

Мечик почервонів, зблід, спробував усміхнутись. Він зрозумів, що Ліда знала про його нахваляння в класі, і це була йому помста!

— Громадяночко,— промимрив він,— вам не пощастить скомпрометувати мене перед лицем високоповажного товариства однокласників...

Але «високоповажне товариство» дивилось на нього з неприхованим глузуванням. Хтось, здається Вова Мороз, зауважив:

— Дивно, навіть твій яскравий галстук не допоміг!

— Як папуга! — сердито відрубала Ліда.

Трохи пом’якшила становище лише Марійка, яка спитала:

— Лідо, а ти переконана, що Мечик призначав тобі побачення? Ти інколи дуже недочуваєш!

Коли б же тільки уражене самолюбство! Ні, переживання Мечика були глибші.

Після уроків він несподівано підійшов до Марійки.

— Я хотів сказати тобі тільки одне,— почав він.— Ти, мабуть, думаєш, що я продовжую свою лінію?

— Яку лінію? Не розумію.

— Я кажу про Шепель. Адже знаєш, що на парі з товаришами хотів іти... Несерйозно це. Взагалі таке парі — хуліганство. Не в цьому річ зараз. Бачиш, не думай... Хоч, власне, й почалося з такого, з несерйозного... Пробач, я так безладно говорю. Одним словом — я згодом відчув, що Ліда для мене більше ніж однокласниця. Сам здивувався, коли відкрив, що мені без неї... ну, сумно, тоскно. Боляче сьогодні було. Ти хотіла врятувати моє самолюбство, я так тебе зрозумів? Спасибі. Бачиш, тільки тобі це кажу. Сам не знаю, як сталося, що вона... що все це стало для мене так серйозно...

Він не дивився в Марійчині очі і не міг помітити, як вони засмутились.

* * *

Цей вечір для Ніни тягся чомусь дуже повільно. Коли вона закінчила готувати уроки, було тільки десять годин. Невдача з оповіданням уже так гостро не хвилювала, лишилась гіркота й утома та ще якесь почуття самотності.

Останнім часом це почуття з’являлося все частіше й частіше. Спочатку воно здивувало Ніну, було таким несподіваним для неї. Учениця намагалася відігнати його, заглиблювалась у книжки, але воно стояло десь зовсім близько, і позбутися його, здається, було неможливо.

Воно заважало Ніні вчитися. Їй треба було докладати зусиль, щоб зосередитись, усе забути і переключити всю увагу на підручники.

Інколи вона шукала заспокоєння в музиці. Тоді грала свою улюблену «Баркаролу» Чайковського. Човен, мелодія пісні, набігають хвилі, знову десь співають гондольєри, і, нарешті, плюскіт хвиль, який завмирає вдалині.

Легенько стукала кришка піаніно, чорний лак відбивав світло лампи, за вікном чорніла весняна ніч. Підходила до вікна і раптом бачила Коровайного, чула його поклик: «Чого ти прийшла?»

Легкий, зовсім незнайомий стукіт у двері. Ніна здригається, повертає голову і, не обзиваючись, чекає. Стукіт повторюється, чути голос матері.

— Нінусю, це до тебе!

Ніна мовчки підходить до дверей, відчиняє їх і застигає здивована.

На порозі стоїть Юрій Юрійович.

І ось вони сидять одне проти одного — класний керівник і учениця. Від учителя не сховалась блідість його учениці і ця нова риска в куточках рота — така жалібна і несподівана.

Юрій Юрійович не поспішаючи дістає носову хустинку, немов готуючись до довгої розмови. Потім оглядає кімнату, зупиняє погляд на купці книжок з педагогіки.

— Як же, Ніно! Тверде рішення?

Ніна хоче сказати, що вже остаточно вирішила стати педагогом, але раптом згадує Коровайного й мовчить. Учитель не дає затягнутися паузі:

— Вас дивують мої пізні відвідини, правда? Я не хотів відкладати розмови з вами на завтра, бо мене дуже непокоїть, Ніно, що у вас стався такий розлад з класом.

«Ось про що розмова!» — майнула в учениці думка.

— Я знаю, що ви мені вірите,— продовжував Юрій Юрійович,— вірите, що я хочу вам лише добра. І я говоритиму з вами відверто й щиро. Чому ви розірвали дружбу з Марією Поліщук?

Ніні здається, що вчитель сказав щось гостре, колюче, що тут сталося якесь непорозуміння, чи, може, вона недочула? Їй хочеться якось заперечити ці слова, але погляд Юрія Юрійовича такий ясний, він, напевне, читає кожну її думку. Краще не дивитись учителеві у вічі, але не дивитись неможливо: його очі перехоплюють кожний її рух.

— Я розумію, що вам, Ніно, важко сказати