Золота медаль - Олександр Васильович Донченко

— Чому ж... злякалась? Просто... несподіванка, і все.

Біля школи подруги наздогнали Жукову й Віктора.

— Юленько! Конвалії! — радісно скрикнула Марійка, нюхаючи в руках Жукової букет ніжних квітів.— Ці воскові чашечки нагадують мені звуки музики.

— Декадентство, Маріє,— посміхнувся Віктор.— У всякому разі для сьогоднішньої письмової не буде жодної теми про конвалії. І про твій бузок теж.

— Неправда, буде,— зауважила спокійно Юля.

Марійка швидко глянула на подругу, на Віктора, кінчики вух у неї загорілися:

— Правильно, Юленько! Буде! Якщо вони ростуть у наших лісах, якщо вони викликають у нас радість, значить буде про них така тема на сьогоднішньому екзамені!

В школі відчувалася та атмосфера хвилюючої урочистості, в якій розпочався перший день екзаменів. Усі в святкових убраннях, у педагогів поблискують на грудях ордени, і всюди в класах, у коридорах квіти, квіти й квіти...

Марійка опинилася серед гомінкої юрби школярів, пройшла довгим коридором до свого класу. Тут, біля дверей, уже чекали початку екзамену її однокласники. І дівчина зрозуміла, що не тільки святкові вбрання й безліч квітів створюють у школі атмосферу урочистого свята. Її створює відчуття дуже важливої події в їхньому юнацькому житті. «Головне,— подумала Марійка,— що це не тільки екзамен перед учителями, не тільки звіт самому собі. Це — звіт перед народом, який кров’ю завоював їм, своїм дітям, право вчитися в школах-палацах...»

Марійка розмовляла з подругами, жартувала, проте десь глибоко в серці непомітно проснувся неспокій. Напевне, на неї вплинуло сьогодні нервування Варі. Учениця мимоволі подумала, що й справді можна наробити помилок у письмовій роботі, та й тема може трапитись така важка, що її не подужаєш і за п’ять годин. Вона заспокоювала себе, що тема ж буде не одна, а цілих три — обирай, яка тобі найбільше до серця.

Підійшла збуджена і метушлива Ніна, схопила Марійку за руку:

— Я така рада, така рада! Вчора я розмовляла дома про тебе!

— Що ж саме? З ким?

— З папою, з мамою. Марійко, після випускного вечора ми їдемо на дачу! Власне — я і мама. Батько приїде пізніше. І от я запрошую тебе... Просто буду гніватись на тебе, якщо не поїдеш з нами на літо. Звісно, запрошую вас обох — тебе й Варю. Марійко, Мавко, ти не знаєш, яка там краса! Дача стоїть над обривом, у саду. Внизу — ріка. Будемо втрьох купатись, загоряти, потім — човен... Одним словом, треба ж набратися сил перед вступом до інституту. Нас, як медалісток, приймуть без іспитів. Ти теж так думаєш?

Марійка розсміялась:

— Мені страшенно подобається твоя впевненість, Ніно. Так і треба! А що ж — сумніватись? Руку? — гукнула вона жартома.— Будемо медалістками! Вирішено?

— І підписано!

— Дозволь, Ніночко, тільки не все підписано. Я не можу поїхати на дачу.

— Мавко! Ну як це так? Чому?

Ніна була щиро засмучена.

— Ти знаєш, Маріє, що це для мене удар! Я вже такі плани побудувала, так розмріялась... Не хочу й слухати!

— У мене серйозна причина. Ні, зараз не можу говорити — яка. Але не поїду.

— Яка ж? Лишишся на все літо в задушливому місті?

— Що ж, так треба. Люди живуть у місті і влітку. У нас є парки, сади... Ну, а Варя без мене теж, певно, не поїде. Хай це тебе не вражає так прикро, я сердечно тобі вдячна, Ніночко, але — не можу!

Хоч як заспокоювала Марійка Варю Лукашевич, але потай тривожилась за неї більше, ніж за себе.

Їхні парти стояли поряд.

— Мені буде веселіше,— сказала Варя,— хоч і знаю, що ти не напишеш за мене твір.

...І знову ці напружені хвилини чекання, ця глибока тиша, коли входять члени екзаменаційної комісії і весь клас встає й застигає.

Кожен учень сидить за окремою партою, перед кожним уже лежить зошит, а на першій сторінці у верхньому кутку синіє штамп школи. Так, ця письмова робота — важливий документ, вона ввійде складовою частиною в атестат зрілості.

Олег Денисович оголосив теми екзаменаційної роботи і записав їх на дошці.

Перша тема... Друга...

Серце Марійчине швидко застукало від радості за Варю. Другою темою було: «Образи комуністів і комсомольців у романі Миколи Островського «Як гартувалася сталь».

Якраз учора вона допомагала Варі характеризувати Павла Корчагіна і Федора Жухрая. Недавно Варя вдруге перечитала роман, це була її улюблена книга.

Вона глянула на подругу, їхні погляди зустрілись. Марійка непомітно показала Варі два пальці й запитливо підняла брови.

«Так, так,— кивком голови відповіла Варя, — беру другу тему».

— Третя тема вільна,— оголосив Олег Денисович. Він прочитав, а потім написав на дошці:

Я буду старатись достойно й сміливо,

Правдиво і чесно народу служить.

(Лебедев-Кумач)

Настала хвилина першого роздуму. В зошиті вже виведено чіткими літерами:

Екзаменаційна робота з російської літератури на атестат зрілості учениці 10-го класу Поліщук Марії Климентівни.

А теми ще не обрано. Хочеться написати про Павку Корчагіна, такого знайомого, близького... Про хворого письменника, прикутого до ліжка... Вже складається план твору і мимохіть виникає речення: «Бувають у житті подвиги, а буває життя, як подвиг...» Марійка й сама не знає, звідки це. Чи, може, вичитала колись, чи придумала зараз.

Але інша тема вабить ще більше. «Правдиво і чесно народу служить».

І враз хвилюючим потоком нахлинули дорогі, рідні образи. Постає перед очима горда, світла Зоя. Капітан Гастелло скеровує палаючий літак на ворогів. Виникає в уяві пам’ятник молодогвардійцям у Краснодоні, і на чорному граніті сяють золотом прекрасні слова:

И капли крови горячей вашей,

Как искры, вспыхнут во мраке жизни.

И много смелых сердец зажгут

Безумной жаждой свободы, света!

Марійка відчуває, як гаряча хвиля підносить її, і так згори бачить вона від краю до краю неосяжні простори рідної країни. І вже рядок за рядком складає вона план твору в полоні образів, уявлюваних картин, сповнена то гнівними, то зворушливими почуттями.

Батьківщино моя! Що є могутніше від твоїх гірських хребтів, суворіше від тайги твоєї, прекрасніше від твоїх пшеничних ланів? Багатолюдні й чудові твої міста, повноводні ріки твої, сині твої моря й океани, розкішні плодородні сади. Але найцінніше в тобі, дорожче за всі скарби — твій чудовий народ-богатир!

Так почала Марійка свій твір.

І коли згодом його читали члени екзаменаційної комісії, вони запитували себе: «В чому річ? Здається, що все таке знайоме, і вже десь написано було і про повноводні ріки, і про сувору тайгу,