Золота медаль - Олександр Васильович Донченко

Марійка спалахнула, глянула вдячно й зворушено на Юлю і з букетом квітів пішла за санітаркою на другий поверх.

Їй хотілось запитати санітарку, який вигляд має Мечик, чи дуже він схуд і коли його випишуть. Марійці здавалось, що вона не бачила хлопця принаймні цілий рік. Як він її зустріне? Що вона скаже йому, коли ввійде в палату?

Вдома часто згадувала про нього і навіть провадила з ним у думках щирі розмови, а зараз не могла придумати кількох слів, з якими треба було звернутись до хворого.

В довгому коридорі стояв специфічний запах ліків. «Зараз, зараз побачу»,— майнула думка, і в Марійчиній уяві встало обличчя Мечика, коли він проводив її до трамвайної зупинки, коли розповідав про свої почуття до Ліди Шепель.

Здавалось, що вона побачить зараз зовсім іншого Мечика, не того, якого знала раніше.

— Ось тут! — сказала санітарка і відчинила двері до палати.

Мечик сидів на постелі, спираючись спиною на подушку. Худі і немов видовжені руки лежали поверх ковдри. На колінах у хлопця стояла шахівниця. Побачивши на порозі Марійку, він усміхнувся, і по його щоках розплився блідий рум’янець.

— Бачиш, сам з собою граю. Придумую тут одну цікаву комбінацію.

Він обережно переставив дошку і вказав Марійці на стілець.

— Ось ти й прийшла,— сказав так, немов давно чекав її і наче саме вона, Марійка, й повинна була прийти до нього.— А всіх не пустили? Шкода! Оберігають мій спокій. Проте я вже зовсім здоровий. Тільки не хочуть виписувати, кажуть, щоб полежав ще з тиждень. Ціла вічність!

Марійка справилася з тихим хвилюванням і з удаваною суворістю погрозила йому:

— Ну, ну, «здоровий»! Лежи й слухай лікарів!

— І ти, Брут, у змові з лікарями! А ще дружбу пропонувала! Марійко, ти скажи все-таки, хто залишився за дверима цієї симпатичної установи? Чи вони чекають на вулиці? Ой, ой, скільки квітів! Хіба ж можна отак спустошувати крамницю? Та ти сідай, сідай, Марійко.

Він замовк, рум’янець зник. Марійка побачила тепер, що хлопець зблід і схуд. Хвороба залишила свої глибокі сліди.

Мечик підняв руку і стомлено провів нею по лобі. І рука теж була така худа, дитяча, що в Марійки з’явилось бажання підтримати її і тихо опустити на місце.

Дівчина чекала, що зараз він спитає про Ліду Шепель. В обличчі його, в очах було щось невисловлене, глибоко приховане. «Сумує за Лідою,— подумала,— а вона не прийшла навіть навістити. Злопам’ятна».

— Хто ж прийшов? — повторив він запитання.

Марійка відчула, що не може, нізащо не повинна засмутити його.

— Хто ж? — промовила вона якомога байдужим голосом.— Ліда Шепель, Перегуда, Жукова, Ніна Коробейник, Вова Мороз...

— Спасибі. Ну, ти ж вітай їх усіх, вітай...

Марійка почала розповідати про наступний екзамен, як готуються до нього десятикласники.

Хлопець слухав з тим же виразом обличчя, немов затаїв якусь гірку думку. Нарешті він тихо опустив голову і так продовжував мовчки слухати.

Марійка схаменулась і теж замовкла. Вона зрозуміла, що те невисловлене і приховане почуття, яке вона бачила в Мечикових очах — не сум за Лідою, а щось інше, зовсім інше.

Мечик ураз підняв голову і, намагаючись усміхнутись, промовив:

— Бажаю тобі, Марійко, щоб з золотою медаллю... І всім, всім товаришам. Так і перекажи.

А усмішка ніяк не вийшла в нього. І Марійка вже знала тепер, знала, що мучить Мечика. І як вона не подумала про це, не догадалась відразу?

Хлопця дуже схвилювала увага до нього товаришів. Він чомусь думав, що ніхто не прийде. І ось два дні тому приходив Юрій Юрійович. Це просто приголомшило учня. Він вважав себе дуже винним перед учителем. Але ніяковість минула, розмова вийшла хороша, тепла. Ніхто з них не торкався того, що сталося між ними, а коли вже Юрій Юрійович пішов, Мечик згадав, що треба ж було попросити пробачення.

Хлопець тепер глибше зрозумів, чому так турбувались про нього шкільні товариші, чому Марійка пропонувала йому дружбу. Він слухав її розповідь про однокласників, про наступний екзамен, а мозок боляче свердлила думка, що все це тепер не для нього, все минуло. Його товариші складуть випускні екзамени, тільки він залишиться ще на рік у десятому класі.

Дівчина раптом поклала долоню на його руку.

— Мечику, а ти будеш з нами,— впевнено сказала вона,— тільки треба, щоб ти захотів цього.

Він мовчав. Як могла Марійка прочитати його думки? Мовчав, намагаючись зрозуміти — чи справді є якась можливість не відставати од класу, чи це сказано лише для того, щоб утішити його.

Нарешті він зітхнув, очі в нього потемнішали:

— Маріє, є такий закон, що коли люди йдуть уперед, хтось залишається позаду. Ви всі підете вперед, а я залишусь, хоч як би цього не хотів.

— Не вигадуй, немає такого закону, Мечику. Є інший закон: коли наші люди йдуть уперед, вони допомагають тим, хто відстає. Ти знаєш, що можна скласти випускні екзамени восени? У тебе цілком поважні причини.

— Мені говорив Юрій Юрійович. Навістив. Але скажу тобі, Маріє, відверто: як подумаю, скільки треба докласти до цього праці, мені стає страшно. Все літо готуватись, та ще й як! Ці екзамени восени мені здаються височезною горою, через яку я повинен перестрибнути. У мене для цього немає ні енергії, ні розуму.

Марійка глянула на нього з докором, похитала головою.

— Тебе слід би добре вилаяти за такі слова. Тільки я розумію, що зараз ти ще хворий. А от видужаєш, наберешся сили, і ми з тобою вдвох засядемо за підручники. Літо довге, підготуємось, і ти й не помітиш, як опинишся по той бік твоєї страшної гори. Ти назвеш її своїм ім’ям, ну, хоча б «Пік Мечислава».

Мечик шарпнувся:

— Почекай. Як це — вдвох? Не жартуй. Ти — серйозно, Марійко?

— Абсолютно серйозно, Мечику. І мені буде користь, я ще раз повторю все пройдене за десятий клас.

Хлопець від хвилювання не міг говорити. Нарешті він заперечливо похитав головою:

— Ні, даремно ти піклуєшся так про мене, Маріє. Я тобі сердечно вдячний. Але як же це? Заради мене ти зіпсуєш собі відпочинок? Ні в якому разі!

— От сказав! Ну, подумай: нам досить буде щодня двох годин. Вистачить часу на відпочинок!

— А ти все літо собі попсуєш! Та хіба ж я не знаю! Ці дві години розбиватимуть тобі весь день, зв’язуватимуть тебе. Ні, Марійко, навіщо ти мене вмовляєш? Ти просто