Юдейська війна - Ліон Фейхтвангер

Принц Тит був дуже роздратований таким закінченням переговорів. Це жінка була в тому винна, що він зробив такий дурний крок. Вона відібрала його ясність, зробила його пряму лінію кривою. Він мусив дійти кінця у цій справі з Беренікою.

Яка була її умова? «Коли до часу, як римляни увійдуть в Єрусалим, гай біля Текоа ще стоятиме, тоді Тит може з дерева моїх піній звеліти зробити шлюбне ліжко». Її умова виконана. Що він візьме Єрусалим, в цьому немає більше ніякого сумніву. Він доручив капітанові Валенсу, комендантові Текоа, зрубати три пінії в гаю. Сьогодні увечері ліжко має бути готове. Він сьогодні сам-на-сам вечерятиме з Беренікою. Він не хотів довше чекати і послав людей приставити ліжко.

Виявилося, що ліжка не було. Пінієвий гай біля Текоа не стояв більше, принцові доручення не можна було виконати. Тит кипів. Хіба він не дав ясний наказ щадити гай? Так, капітан Валенс дістав цей наказ, але потім, коли дуже потрібне було дерево для траншей і валів, маршал Тиберій Александр віддав інший наказ. Капітан Валенс вагався, перепитував. Він може послатися на писане розпорядження маршала зрубати гай проти першого наказу.

Обличчя принца, коли він про це дізнався, змінилося страшним способом. Із ясного, твердого лиця солдата стало лице безглуздо несамовитого хлопця. Він звелів покликати до себе Тиберія Александра, бурчав, нарікав. І що нестримніший ставав принц, то холодніший ставав маршал. Чемно він пояснював, що є схвалений всіма відповідними інстанціями, підписаний також і принцом, наказ, який приписує під страхом суворої кари приставити все годяще до вжитку дерево. Перед потребами війни відступають особисті потреби окремих осіб. У походах, якими він досі керував, він завжди додержувався цього і не робив ніяких винятків. Принц не знав, що відповісти. Чоловік мав рацію і був йому огидний, він сам собі був огидний. Його здавив, починаючи від скронь і через увесь череп, важкий головний біль. Все для нього потьмарилося. Він любить Береніку, він мусить дійти кінця з нею. І він зробить це.

Береніка йшла через табір, вродлива та спокійна, як завжди. Але під цим зовнішнім спокоєм вона сповнена була тривоги. Рахувала дні, які пробула в Цезарії без Тита. Вона не хотіла цього визнавати, але він був їй потрібен. Відтоді, як він став на чолі армії, це вже більше не добродушний юнак із хлопчачим обличчям, це муж, полководець, одержимий своїм завданням. Вона запевняла себе, що прибула сюди заради Єрусалима, але знала, що це брехня.

Вона ощасливлена рушила в дорогу, коли Тит покликав її тепер до табору. Але коли побачила простір навколо Єрусалима, навколо її Єрусалима, її радість звіялася. Чудові околиці міста наче пожерла сарана, фруктові сади, оливи, виноградники, дачі, багаті крамниці Оливної гори, все було наче зголене, все жахливо голе, рівне й утоптане. Коли вона стояла під час параду на трибуні поряд із полководцем римлян, їй здавалося, що всі десятки тисяч на мурах міста і дахах храму дивляться з обвинуваченням тільки на неї.

Вона пройшла крізь лиху долю, вона не була сентиментальна, звикла до запахів військових таборів та солдатів. Але перебування тут, перед Єрусалимом, було важче, ніж вона думала. Упорядковане багатство табору та злидні переповненого людьми міста, солдатська діловитість принца, ввічлива твердість Тиберія Александра, голі, зганьблені околиці Єрусалима, все це мучило її. Вона, як і принц, хотіла дійти кінця. Вже кілька разів ладна була спитати: «Що там з гаєм біля Текоа? Чи стоїть ще гай біля Текоа?» — але вона не знала, чи бажати їй почути «так» чи «ні».

Вона була втомлена та роздратована, коли йшла цього вечора до Тита. Він був похмурий, палаючий і розлючений. Вона була зажурена та спустошена, сила й воля витекли з неї, вона боронилася мляво. Він узяв її грубо, його очі, його руки були дикі та грубі, увесь чоловік був дикий і грубий.

Береніка, після того, як він узяв її, лежала розбита, рот був сухий, очі сумні та нерухомі, вбрання розірване. Вона почувала себе старою та сумною.

Принц дивився на неї, стиснувши рот, із обличчям злого безпорадного хлоп’яти. Отже, він мав її тепер своєю волею. Чи він дістав утіху? Не дістав утіхи. Це не була ніяка насолода, усе інше, крім насолоди. Хотів, щоб він цього не робив. Гнівався на самого себе та ненавидів її.

— Якщо ти зрештою справді віриш, — сказав він злісно, — що гай біля Текоа ще досі стоїть або що це ліжко зроблене з дерев Текоа, то глибоко помиляєшся. Ми маємо особливо потребу на дерево. Твій власний родич віддав наказ зрубати гай.

Береніка помалу підвелася, вона не дивилася на нього, не кинула йому ніякого докору. Він був муж, солдат, добрий хлопець по суті. Винен був цей табір, винна була війна. Вони пропадають усі в цій війні, стають звірами й варварами. Вони чинять усі мислимі мерзоти між мурами і поза ними, вони ганьблять людей, країну, Ягве, храм. Усе це так, наче випускають на арену звірів у великі дні, нацьковуючи їх на людей, і невідомо, хто звір, а хто людина. Отже, тепер цей чоловік Тит узяв її проти її волі, він її обдурив, і після того ще глузував з неї, хоч він її любить. Це табір, це війна. Це та дика смердюча людська клоака, і з нею сталося це справедливо, бо вона прийшла сюди.

Вона встала, нужденна, втомлена, підібралася, схопила своє вбрання, струснулася, обтрусила зі себе бруд цього табору. Вона пішла. Не мала жодного докору для Тита, але ніякого й привіту, її хода, хоч була вона смертельно втомлена та принижена, була все ще ходою Береніки.

Тит дивився їй услід в’ялий і спустошений. Це був його план вигнати жінку зі своєї крові. Він хотів, щоб його похід, його завдання не було зіпсоване через цю жінку. Він хотів позбутися її, потім узяти Єрусалим, а потім, поставивши ногу на переможений Єрусалим, вирішити, чи має він знову починати справу з цією жінкою. Це був прекрасний план, але він, на жаль, не вдався. Виявилося, що, на жаль, у жінки силою нічого не доможешся. Він аж ніяк не вигнав жінку зі своєї крові. Це аж ніяк не було потрібно, щоб він узяв її, він