Юдейська війна - Ліон Фейхтвангер

він лопатою рідкотечну масу розтопленого белуського піску з печі, затиснув її щипцями та сформував руками гарний круглий келих. Потім звелів погасити велику овальну піч, що так багато десятиліть зряду горіла не згасаючи. Він дивився, як вона гасла, і промовляв слова, які говорять, відзначаючи смертний випадок: «Слава тобі, Ягве, справедливий суддя». Потім зі своєю жінкою, своїми синами, помічниками, невільниками, своїми кіньми, ослами й усім своїм добром він рушив у Верхнє місто, до дому свого сина Алексія.

— Хто не уникає небезпеки, — сказав він, — той мусить загинути. Бо хто чекає занадто довго, від того відвертає Ягве свою руку. Якщо ти даси нам місце, тоді ми житимемо, доки підуть римляни, у твоєму домі.

Очі склодува Алексія втратили приречений стурбований вираз. Він за кілька років уперше мав свіжий вигляд, був дуже подібний до свого батька. Шанобливо відступив він три кроки назад, приклав руку до лоба, сказав, низько уклоняючись:

— Те, що вирішив мій батько, вирішив я. Мій мізерний дім щасливий, коли мій батько вступає в нього.

Через три дні після того римляни взяли зовнішній мур. Вони сплюндрували Нове місто, спустошили крамниці та майстерні дрібних кравців, ковалів, залізоробів, гончарів, фабрику склодува Нахума. Вони увесь квартал зрівняли зі землею, щоб насипати вали та поставити машини проти другого муру.

Склодув Нахум бен-Нахум гладив свою густу чотирикутну чорну бороду, в якій було тепер кілька сивих волосин, хитав головою і казав:

— Коли римляни підуть геть, ми побудуємо більшу піч.

Але як був він сам, тоді смутніли його гарні очі, увесь чоловік виглядав засмученим, стурбованим, дуже подібним до свого сина Алексія. «Ах і ох, — думав він. — Нахумова фабрика скла була найкраща в Ізраїлі сотню років. Доктори дозволили мені бороду, яку Ягве зробив такою довгою та гарною, носити коротшою, щоб вона не обсмалилася від розтопленої маси, доктор Ніттаї жив із Нахумової фабрики. А де тепер Нахумова фабрика? Можливо, макавеїсти мужні та богобоязливі. Але не може бути благословення Ягве на справі, при якій загинула Нахумова фабрика. Вони мусили провадити переговори. Мій син Алексій завжди це казав. Треба б провадити переговори й тепер. Але, на жаль, ніхто не сміє цього сказати вголос, бо його тоді потягнуть у форт Фазаїла.

У цей час ціни на харчові продукти в місті Єрусалимі піднялися вже дуже високо. Алексій купував гуртом усе з харчових продуктів, що тільки міг роздобути. Його батько Нахум хитав головою. Його брат, хлопець Ефраїм, із дикими речами нападав на нього за його песимізм. Але Алексій купував далі, що тільки міг дістати з харчів. Частину цих запасів він закопував і ховав.

30 травня римляни взяли штурмом другий мур. Вони мусили заплатити за цю перемогу великими втратами людей і матеріалів, бо Симон бар-Гіора боронив мур уперто та вправно. Цілий тиждень римляни мусили день і ніч стояти під зброєю.

Тит дав виснаженим людям перепочинок. Він улаштував на цей час виплату грошей, потім парад і урочисте нагородження почесними знаками заслужених офіцерів і солдатів.

Від часу свого виходу з Цезарії він не дозволяв собі дивитися на Береніку. Не поставив у своєму наметі зробленого художником Фабуллом прекрасного її портрета, бо боявся, що її присутність і на портреті може відвернути його від його солдатського завдання. Тепер він дозволив і собі відірватися від військових справ та відпочити і через спішного кур’єра запросив Береніку відвідати його.

Та, вже йдучи їй назустріч, він знав, що зробив неправильно. Тільки далеко від цієї жінки він почувався ясно та певно, добрим солдатом. Як тільки вона була тут, його думки розбігалися. Її обличчя, її запах, її хода, легенька хрипливість її тьмяного голосу позбавляли його рівноваги.

Потім уранці 3 червня він, маючи поряд себе принцесу Береніку, приймав парад. Недосяжні для пострілів, але видні для обложених, виступали військові загони. Леґіони проходили мимо, рядами по шість осіб, у повній зброї, з голими мечами. Кіннотники вели своїх прикрашених коней за поводи. Польові значки блищали на сонці, далеко сяяли сріблом і золотом. Із мурів Єрусалима споглядали це видовище обложені. Увесь північний мур, дахи храмових колонад і будівель обліплені були людьми, що під палаючим сонцем дивилися на силу, число і блиск своїх ворогів.

Після маршу Тит розподіляв почесні відзнаки. Ці прапорці, списи, срібні та золоті ланцюжки давалися дуже скупо. Серед ста тисяч людей облогової армії хіба якась сотня могла сподіватися їх дістати. Насамперед дістав відзнаку молодший офіцер, капітан Педан, центуріон першого загону першої когорти п’ятого леґіону, кремезний чоловік приблизно п’ятдесяти років, із голим червоним обличчям, білявий, трохи посивілий. Одне око над його сміливим широконіздрим носом було блискуче, голубе, а друге — мертве, штучне. Ця пара очей непокоїла, турбувала. Капітан Педан мав уже найвищу відзнаку, яку тільки може дістати солдат, вінок із трави, що ним нагороджує не полководець, а сама армія, і тільки тих людей, які своєю завбачливістю та мужністю врятували з небезпеки все військо. Вінок капітана Педана сплетений був зі злаків одного вірменського високогір’я, області, у якій він, бувши під командою маршала Корбулона, виявив хитрість і холоднокровність, давши змогу цілому корпусові пробитися з тісної облоги парфян, що дуже переважали римлян числом. Капітан Педан, дякуючи своїй сміливості, шаленій відвазі, своєму вульгарному та вправному язикові, став улюбленцем армії. Почесний ланцюг, яким тепер нагороджував його Тит, не був великою справою. Перший центуріон п’ятого леґіону побіжно проговорив приписану подячну формулу. Потім своїм квакаючим, далеко чутним голосом додав:

— Одне запитання, фельдмаршале. Ви теж маєте вже вошей? Коли ми тут не вправимося швидко, то ви тоді матимете їх неодмінно. Коли хочете надати милість капітанові Педану, фельдмаршале, то заберіть назад ваш ланцюг і дозвольте йому, щоб він перший кинув запальний факел у ту кляту діру, у якій ці паршиві юдеї ховають свого Бога.

Принц відчував, як напружено чекає Береніка його відповіді. Трохи вимушено він сказав:

— Що робити з храмом, це залежить від мого батька, цезаря. Зрештою ніхто більше не радітиме, як я, коли зможу нагородити вас другою відзнакою.

Він злостився на себе, що йому спала на думку тільки така нікчемна відповідь.

Йосиф теж дістав відзнаку, маленьку табличку, щоб носити її на грудях над панцером.

— Візьміть, Йосифе Флавію, — сказав Тит, — подяку полководця й армії.

З розбіжними почуттями дивився Йосиф на срібну табличку, яку принц простяг йому. На ній зображена була голова Медузи. Тит певно гадав, що ощасливить його, коли серед небагатьох, яких він відзначив, відзначить і його, юдея. Але тим менше можна було зрозуміти, чому