Юдейська війна - Ліон Фейхтвангер
— Я дуже вдячний, — шанобливо відповів він встановлену формулу, — полководцеві й армії за відзнаку. Я старатимусь бути достойним її.
І він узяв табличку. Велика, з нерухомим сміливим обличчям стояла Береніка. На мурах голова біля голови дивилися юдеї, мовчазні під палючим сонцем.
Принца тим часом доймала дедалі глибша досада. Що він хотів із цим парадом? Береніка так само добре, як і він, знала, що таке римська армія. Виводити її так чванькувато перед її очі було безтактно, по-варварському. Там юрбляться ці юдеї на своїх мурах, дахах, їх цілі тисячі, вони дивляться, мовчать. Якби вони кричали, глузували! Але їхнє мовчання було глибшою відповіддю. І Береніка теж за весь час, поки проходило військо, не сказала жодного слова. Це юдейське мовчання бентежило Тита.
Посеред ніяковості й роздратування спала йому в голову ідея. Він зробить нову серйозну спробу мирно покінчити справу. Як вступ до цієї спроби, його парад набирав змісту та глузду. Володар цієї армії може дозволити собі запропонувати супротивникові переговори без того, щоб це взяли за ознаку слабкості.
Зважитися на переговори було йому нелегко. Його батько ще додержувався тої фікції, що йдеться не про серйозний похід, а про поліцейський захід. Його, Титова, думка про це інша. Він і його армія бачать перед собою, як нагороду і кінець своїх трудів, тріумф у Римі, блискуче почесне видовище.
А коли вдадуться переговори, то він не дістане тріумфу. Проте він стоїть тут не для себе. Рим провадить далекоглядну політику. Він запропонує переговори.
Вирішивши це, Тит посвітлішав. Тепер його парад ураз набрав вмісту, і присутність жінки теж. Погляд і голос принца стали хлопчачими, упевненими. Він радів своїм солдатам, він радів жінці.
Зустріч римлян із юдеями відбулася недалеко від башти Псефінус, у місці, куди могли сягати постріли юдеїв. Із валів свого табору дивилися римляни, з міських мурів юдеї, як зійшлися їхні посланці. Від римлян говорив Йосиф, від юдеїв — доктор і пан Амрам, Йосифів друг юності. Юдеї тримали між собою та Йосифом сім кроків відстані, вони, коли він говорив, робили замкнуті обличчя. Ні разу вони не зверталися до нього, завжди до його двох римських супутників.
Розмістилися на голій, випаленій сонцем землі. Йосиф був беззбройний. Він із усією ретельністю готувався навернути місто до глузду. Вони щодня давали йому відчути свою ненависть. Часто вони посилали обложникам свинцеві кулі й інші снаряди з видряпаним арамейським написом: «Влучай у Йосифа». Його батько, його брати були у в’язниці форту Фазаїла, й їх гірко мучили. Він не зважав на це. Вигнав усю гіркоту зі свого серця. Постився, молився, щоб Ягве дав силу його мові.
Він не міг цього витримати на землі, коли почав тепер говорити. Схопився, худий стояв він під сонцем, а очі від посту та бажання переконати ще палкіші були, ніж досі. Перед собою він бачив замкнуте здичавіле обличчя доктора Амрама. Після Йогапати Йосиф чув про Амрама тільки те, що це він вимагав проклясти його. Це не було доброю ознакою, що юдеї послали йому як партнера якраз цього шкільного його товариша, що з однаковою пристрастю любив і ненавидів його. А втім, пропозиції, які мав передати Йосиф, були незвичайно м’які. Розум вимагав, щоб їх зважили. Заклинаючи, з гострою проникливою логікою говорив Йосиф до юдейських посланців. Римляни, доводив він їм, зобов’язуються відновити в усій країні попереднє становище. Вони гарантують життя усім цивільним в обложеному місті й автономію храмової служби. Єдина їхня вимога — щоб гарнізон здався на їхню милість і немилість. Йосиф говорив до доктора Амрама співуче, формулами теологічно-юридичного диспуту, як за часів їхнього спільного навчання. Він промовляв роздільно:
— Що ви втратите, коли здасте місто? Чого ви доможетеся, коли не зробите цього? Здасте ви місто, тоді цивільне населення, храм, служба Ягве будуть врятовані. А коли місто буде здобуте штурмом, тоді все загине: армія, населення, храм. Ви скажете, можливо, що армія не більш винна, як і ви, що вона чинить тільки вашу волю. Можливо, що так. Але хіба ви не посилаєте цапа в пустелю і не покладаєте на нього всі гріхи? Пошліть армію римлянам, хай деякі покутують замість усіх.
Пристрасно заклинаючи, підступив він до доктора Амрама. Але той відступив перед ним, додержуючи сім кроків відстані.
Коли Йосиф скінчив, Амрам холодно повідомив римлян про контрумови юдеїв, йому, либонь, краще було б говорити по-арамейському, але він не хотів розмовляти з Йосифом і говорив по-латині. Вимагав вільного виходу гарнізону, знаків пошани для ватажків Симона бар-Гіори та Йоанна з Гісхали, гарантії, що ніколи більше в Єрусалимі не буде розташоване римське військо. Це були нечувано зухвалі вимоги, явно спрямовані на те, щоб зірвати переговори.
Помалу, з трудом добираючи латинські слова, Амрам висловлював, маскуючи його в одяг ділових умов, дратуюче зухвале безглуздя, це безглуздя віяло і з його здичавілого лиця. Йосиф слухав, скорчившись на землі, втомлений від суму та почуття своєї безсилості. З мурів дивилося багато облич. Одно з них, нерухоме, фанатичне, з безумними очима мучило Йосифа особливо, воно паралізувало його, було, як частина муру, так само можна було звертатися до муру, як до нього. При тому він гадав, що вже бачив це обличчя. Такі були обличчя в тих, що видивлялися на нього в Галилеї з тупим захватом. Можливо, молодий чоловік був один із тих, хто радувалися йому тоді, вигукували: «Морон, морон».
Полковник Паулін знайшов іще кілька приязних, розсудливих слів.
— Не дайте нам так розійтися, панове, — просив він. — Зробіть нам якусь іншу пропозицію, таку, яку б ми могли вважити.
Доктор Амрам якусь хвилину пошепки радився зі своїми обома супутниками, потім так само своєю трудною латинню ввічливо, досить голосно сказав:
— Гаразд, ми маємо іншу контрпропозицію. Передайте нам людей, яких ми вважаємо за винних, і ми приймемо ваші умови.
— Які ці люди? — спитав недовірливо полковник Паулін.
— Це, — відповів доктор Амрам, — чоловік Агріппа, колишній цар юдейський, жінка Береніка, колишня принцеса юдейська та чоловік Флавій Йосиф, колишній священик першої черги.
— Шкода, — сказав полковник Паулін, і римські пани повернулися, щоб іти.
В цей момент залунав різкий крик із міського муру: «Влучай Йосифа!», а разом із криком прогула
