Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09 - Джек Лондон

— Послухайте! Я збираюся на Козиний острів по тріску, а назад повернуся з вечірнім припливом. Вудок і принади в мене чимало. Хочете, поїдьмо разом? Ви теж надитимете рибу. А що вловите, те ваше.

Якусь хвилину Сексон вагалася. Її спокушала легкокрилість маленького човника — він прямував у море, як і ті судна, такі любі Сексон.

— А ти ж не втопиш мене? — жартома спитала вона.

Хлопчак гордо закинув голову.

— Я сам-один плаваю не перший день і досі, здається, ще не втопився.

— Ну, то гаразд, — згодилася вона. — Тільки пам’ятай: я зовсім не знаюся на човнах.

— Та це нічого! Ну, то я повертаю. Вважайте: коли я гукну: «За вітром!», то нахиліть голову, щоб вас не зачепило, і пересідайте на протилежний бік.

Хлопчак здійснив цей маневр, Сексон пересунулася й опинилась поряд нього, але з другого борту, а самий човен, змінивши напрямок, поплив до Довгої набережної, де містилися вугільні склади. Сексон була в захваті, тим більше, що плавба під вітрилами видавалась їй складним і таємничим мистецтвом.

— Де це ти цього навчився? — спитала вона.

— Самотужки. Бачите, я змалку любив човни, а що любиш, того й легко навчишся. Це вже мій другий човен. На першому не було такого кіля. Я купив його за два долари і на ньому чимало навчився, хоч він безперестану протікав. Як ви гадаєте, скільки я заплатив за цього? Тепер він вартий двадцять п’ять доларів, а вгадайте, скільки я дав за нього?

— Бігме, не вгадаю, — відказала Сексон. — То скільки?

— Шість доларів. Подумайте, — такого човна за шість доларів! Звичайно, коло нього довелося добре попоморочитись, і вітрило коштувало два долари, весла — долар сорок центів, фарба — долар сімдесят п’ять центів. І все-таки одинадцять доларів п’ятнадцять центів за такого човника — це майже задарма. Я довго збирав ці гроші. Я розношу ранкові й вечірні газети, а сьогодні мене взявся замістити один товаришок — я йому даю за це десять центів, і з екстрених випусків увесь заробіток — його. Я був би й давніш купив собі човна, якби не платити за лекції стенографії — мама хоче, щоб з мене став судовий репортер: вони деколи заробляють по двадцять доларів денно. Та моя душа до нього не лежить. Пхе! Просто соромно переводити гроші на якісь там лекції!

— А до чого ж у тебе лежить душа? — спитала Сексон трохи знічев’я, а трохи із щирої цікавості, бо це довірливе, розумне хлоп’я припало їй до серця.

— До чого? — повторив він, звільна обертаючи голову до обрію; погляд його зупинився на брунастому силуеті Контра-Костських горбів, а тоді повз Алькатраз{28} пересунувся в бік океану, туди, де Золота Брама. Мрійливий вираз його очей зворушив Сексон.

— Ось до цього, — сказав він, широким жестом обводячи далекий крайобрій.

— Цього? — не зрозуміла вона.

Хлопчак глянув на неї, дивуючись, що їй неясно.

— Невже ж у вас ніколи не буває такого почуття? — запитав він, розкриваючи свою заповідну мрію. — Невже вам ніколи не здається, що ви б умерли, якби не побачили, що криється за цими горами і за тими горами, які далі, і за тими, які ще далі?.. А Золота Брама! За нею Тихий океан, Китай, Японія, Індія і… і Коралові острови. Крізь Золоту Браму ви можете поплисти куди завгодно — до Австралії, до Африки, до ліжбиськ котиків, до Північного полюса, до мису Горн. І все це чекає на мене, щоб я поїхав, подивився. Я ввесь свій вік прожив в Окленді, але нізащо в світі не залишуся тут до скону. Я поїду далеко, далеко…

Хлопчакові забракло слів на всеосяжність його жадань, і він знов обвів широким жестом крайобрій.

Сексон теж пройняло трепетом. Вона ж бо так само ціле життя своє, окрім раннього дитинства, провела в Окленді. І їй жилося тут непогано… дотепер. А тепер, після всіх цих жахіть, її поривало швидше тікати звідси, як колись її предків поривало тікати зі Сходу. Та чому б і ні? Широкий світ вабив її, і вона відчувала, як серце їй переймають хлопцеві бажання. її ж бо предки ніколи не засиджувалися довго на одному місці, вони завжди перебиралися кудись. Сексон пригадала материні розповіді і давню гравюру у себе в альбомі, на якій її напівголі пращури, з мечами в руках, кидалися зі своїх гостроносих човнів у січу на закривавлених пісках Англії.

— Ти що-небудь чув про англосаксів? — раптом запитала вона.

— Ще б пак! — очі хлопцеві зблиснули, і він пильніше подивився на Сексон. — Я англосакс, кожна краплина крові в мені англосакська. Гляньте на мої очі й тіло: я Зовсім білий там, де немає засмаги. І волосся було в мене біляве, як я був малий. Мама каже, що як я виросту, воно стане, на жаль, темно-русяве- А все-таки я англосакс. Я син войовничої раси. Ми не боїмося нічого в світі! Оця бухта — ви думаєте, що я її боюся? — Очі йому спалахнули зневагою, коли він глянув на воду. — Я перепливав її в таку бурю, що матроси з шаланд опісля завдавали мені брехню, коли я про це розказував. Пхе! Страхополохи! Ми ще тисячі років тому лупили таких. Ми лупили всіх, хто стояв нам на шляху. Ми мандрували по всіх світах і всюди були переможці, на землі й на морі. Згадайте лорда Нелсона, Дейві Крокета, Поля Джонса, згадайте Клайва і Кітченера{29}, і Фремонта, і Малюка Карсона, і безліч інших.

Хлопчик провадив далі, а Сексон, сяючи очима, лише встигала кивати.

В голові у неї промайнуло, яке це щастя мати такого сина. Все її тіло напружилося, немов у ній уже пульсувало нове, ще не народжене життя. Яка міцна порода!..

Вона подумала про себе й про Біллі — вони теж із цієї самої кремезної породи, але їх приречено на бездітність. Разом з чередою дурнів вони опинилися в пастці, на яку перетворено людськими руками цей світ.

Вона знову заслухалася хлопчака.

— Мій батько був солдатом у Громадянській війні,— розповідав той. — Він був військовий пластун і вивідувач. Південці двічі його мало не повісили як шпигуна. В бою під Вілсон-кріком{30} він пробіг півмилі, виносячи на спині свого пораненого капітана. У нього досі ще сидить куля в стегні. І так усі ці роки. Раз він навіть давав мені помацати. Перед війною він полював на буйволів і ставив пастки на хижого звіра. Коли йому вийшло двадцять років, він зробився шерифом у себе в окрузі.