Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

новий чоловік. Він неквапно сів поруч з головою, кивнув праворуч і ліворуч, провів почервонілою рукою по русявому волоссі, мокрому від снігу, і, сховавши під стіл руки, випростався, в дуже вузькому чорному сюртуку: худе матове обличчя, брови дугами, під ними, в тінях, — величезні сірі очі, волосся спадало шапкою. Точнісінько таким Олексій Олексійович Безсонов був зображений в останньому номері щотижневого журналу.

Дівчина не бачила тепер нічого, крім цього майже відворотно-гарного обличчя. Вона ніби з жахом придивлялася до цих дивних рис, які так часто снилися їй вітряними петербурзькими ночами.

Ось він, нахиливши вухо до сусіда, усміхнувся, і усмішка — простувата, але у вирізах тонких ніздрів, у надто жіночих бровах, у якійсь особливій ніжній силі цього обличчя були віроломність, погорда і ще те, чого вона збагнути не могла, але що хвилювало її найбільше.

В цей час доповідач Вельямінов, червоний і бородатий, в золотих окулярах і з жмутами золотисто-сивого волосся навколо великого черепа, казав Акундіну:

— Ви маєте рацію так само, як має рацію лавина, коли обрушується з гір. Ми давно ждемо, що настане страшний вік, наперед угадуємо перемогу вашої правди. Ви оволодієте стихією, а не ми. Але ми знаємо, що найвища справедливість, на завоювання якої ви скликаєте фабричними гудками, виявиться купою уламків, хаосом, де блукатиме приголомшена людина. «Прагну», — ось що скаже вона, бо в ній самій не залишиться жодної краплі божественної вологи. Огережіться, — Вельямінов підняв довгого, як олівець, пальця і строго крізь окуляри подивився на ряди слухачів, — в раю, яким ви марите, в ім’я якого ви хочете перетворити людину на живий механізм, на номер такий-то, — людину на номер, — у цьому страшному раю загрожує нова революція, найстрашніша з усіх революцій — революція Духу.

Акундін холодно промовив з місця:

— Людину на номер — це теж ідеалізм.

Вельямінов розвів над столом руками. Канделябр кидав відблиски на його лисину. Він став говорити про гріх, куди поривається світ, і про майбутню страшну розплату. В залі покашлювали.

Під час перерви дівчина пішла в буфет і стояла коло дверей, нахмурена і незалежна. Кілька присяжних повірених з дружинами пили чай і голосніше, ніж усі люди, розмовляли. Коло грубки знаменитий письменник, Чорнобилін, їв рибу з брусницею і щохвилини оглядався злими п’яними очима на тих, що проходили повз нього. Дві, середніх літ, літературні дами, з брудними шиями і великими бантами у волоссі, жували бутерброди коло буфетного прилавка. Осторонь, не змішуючись із світськими, доброзвичайно стояли батюшки. Під люстрою, заклавши руки ззаду під довгий сюртук, погойдувався на підборах напівсивий чоловік з підкреслено розпатланим волоссям — Чирва — критик, ждав, коли до нього хто-небудь підійде. З’явився Вельямінов; одна з літературних дам кинулась до нього і вчепилась за рукав. Друга літературна дама раптом перестала жувати, обтрусила крихти, нахилила голову, розширила очі. До неї підходив Безсонов, кланяючись праворуч і ліворуч смиренним нахилом голови.

Дівчина в чорному всією своєю шкірою відчула, як напружилась під корсетом літературна дама. Безсонов говорив їй щось з лінивою усмішкою. Вона сплеснула повними руками і зареготала, підкочуючи під лоб очі.

Дівчина здвигнула плічком і пішла з буфету. Її гукнули. Крізь юрбу до неї протовплювався чорнуватий виснажений юнак в оксамитній куртці, радісно кивав, від задоволення морщив носа і взяв її за руку. Його долоня була волога, і на лобі вологе пасмо волосся, і вологі довгі чорні очі улесливо дивилися з мокрою ніжністю. Його звали Олександр Іванович Жиров. Він сказав:

— От? Що ви тут робите, Даріє Дмитрівно?

— Те саме, що й ви, — відповіла вона, випручуючи руку, сунула її в муфту і там витерла об хусточку.

Він захихикав, дивлячись ще ніжніше:

— Невже і цього разу вам не сподобався Сапожков? Він говорив сьогодні, як пророк. Вас дратує його різкість і своєрідна манера висловлюватись. Але сама суть його думки — хіба це не те, чого ми всі потай хочемо, але сказати боїмося? А він сміє. Ось:

Кожен молод, молод, молод. В животі чортячий голод, Будем жерти пустоту…

Незвичайно, по-новому і сміливо, Даріє Дмитрівно, хіба ви самі не почуваєте, — нове, нове пре! Наше, нове, жадібне, сміливе. Так само й Акундін. Він надто логічний, але як забиває гвозді! Ще дві, три таких зими, — і все затріщить, розповзеться по швах, — дуже добре!

Він говорив тихим голосом, солодко й ніжно усміхаючись. Даша відчувала, як усе в ній дрібно тремтить, наче від величезного збудження. Вона не дослухала, кивнула головою і почала протовплюватись до вішалки.

Сердитий швейцар з медалями, носячи оберемки шуб і калош, не звертав уваги на Дашин простягнутий номерок. Ждати довелося довго, в ноги віяло холодом з порожніх сіней з махаючими дверима. Там стояли рослі, в синіх мокрих каптанах, візники і весело та нахабно пропонували тим, що виходили:

— От на баскому, ваше сясь!

— От по дорозі, на Піски!

Раптом за Дашиною спиною голос Безсонова промовив роздільно й холодно:

— Швейцар, шубу, шапку і ціпок.

Даша відчула, як легенькими голочками обсипало спину. Вона швидко обернула голову і прямо глянула Безсонову в очі. Він зустрів її погляд спокійно, як належне, але потім повіки його здригнулися, в сірих очах з’явилась жива волога, вони наче подалися, і Даша відчула, як у неї затремтіло серце.

— Якщо не помиляюсь, — промовив він, нахиляючись до неї, — ми зустрічалися у вашої сестри?

Даша зараз же відповіла зухвало:

— Так. Зустрічались.

Вихопила у швейцара шубу і побігла до парадних дверей. На вулиці мокрий і холодний вітер підхопив її плаття, обприскав іржавими краплями. Даша по очі закуталась у хутряний комір. Хтось,