Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

— Іди, Дашо, іди собі, умру!

Даша пішла, нічого не розуміючи, зніяковіла і збентежена. Куличок тепер не смів навіть дивитись на неї, все марнів і лишався на самоті. Дашина честь була врятована. Але вся ця історія несподівано схвилювала в ній почуття, що незаймано дрімали. Порушилась тонка рівновага, наче в усьому Дашиному тілі, від волосся до п’ят, зароджувалась якась друга людина, душна, мрійна, безформна й огидна. Даша почувала її всією своєю шкірою і мучилась, як від нечистоти; їй хотілося змити з себе це невидиме павутиння, знову стати свіжою, прохолодною, легкою.

Тепер цілими годинами вона грала в теніс, по два рази на день купалась, вставала дуже рано, коли на листі ще горіли великі краплі роси, від лілового, як дзеркало, моря піднімалась пара, і на порожній веранді розставляли вологі столи, замітали сірі піщані доріжки.

Але, пригрівшись на сонечку, або вночі у м’якій постелі, друга людина оживала, обережно пробиралась до серця і стискала його м’якою лапкою. Її не можна було ні віддерти, ні змити з себе, як кров з зачарованого ключа Синьої Бороди.

Всі знайомі, а перша — сестра, стали вважати, що Даша дуже покращала за це літо і наче кращає з кожним днем. Одного разу Катерина Дмитрівна, зайшовши вранці до сестри, сказала:

— Що ж це з нами далі буде?

— А що, Катю?

Даша в сорочці сиділа на постелі, закручувала великим вузлом волосся.

— Надто вже гарна стаєш, — що ж далі будемо робити?

Даша суворими, «волохатими» очима подивилась на сестру і відвернулась. Її щока й вухо залились рум’янцем.

— Катю, я не хочу, щоб ти так говорила, мені це неприємно, — розумієш?

Катерина Дмитрівна сіла на ліжко, щокою притулилась до Дашиної голої спини і засміялась, цілуючи між лопатками.

— Які ми рогаті вдалися: ні в щупака, ні в їжака, ні в дику кішку.

Одного разу на тенісній площадці з’явився англієць — худий, бритий, з виступаючим наперед підборіддям і дитячими очима. Одягнений він був так бездоганно, що кілька молодих людей з почту Катерини Дмитрівни зажурились. Даші він запропонував партію і грав, як машина. Даші здавалось, що він за весь час жодного разу на неї не глянув, — дивився мимо. Вона програла і запропонувала другу партію. Щоб було зручніше, — закачала рукава білої блузки. З-під пікейної її шапочки вибилось пасмо волосся, вона його не поправляла. Відбиваючи сильним дрейфом над самою сіткою м’яч, Даша думала:

«От спритна російська дівчина з невловимою грацією в усіх рухах, і рум’янець їй личить».

Англієць виграв і цього разу, вклонився Даші — був він зовсім сухий, — закурив пахучу цигарку і сів неподалік, замовивши лимонаду.

Граючи третю партію із знаменитим гімназистом, Даша кілька разів скоса глянула на англійця, — він сидів за столиком, обхопивши коло кісточки ногу в шовковому носку, покладену на коліно, зсунувши солом’яного капелюха на потолицю, і, не обертаючись, дивився на море.

Уночі, лежачи в постелі, Даша все це пригадала, ясно бачила себе, як вона стрибала на площадці, червона, з розмаяним пасмом волосся, і розплакалась від ураженого самолюбства і ще чогось, що було сильніше за неї саму.

З того дня вона перестала ходити на теніс. Одного разу Катерина Дмитрівна їй сказала:

— Дашо, містер Беїльс про тебе питає щодня, — чому ти не граєш?

Даша розкрила рота — так раптом злякалась. Потім з гнівом сказала, що не бажає слухати «дурних пліток», що ніякого містера Беїльса не знає і знати не хоче, і він, взагалі, поводиться нахабно, якщо думає, ніби вона через нього не грає в «цей дурнячий теніс». Даша відмовилась від обіду, взяла в кишеню хліба й агрусу і пішла в ліс, і в сосновому бору, що пахнув гарячою смолою, блукаючи поміж високими і червоними стовбурами, що шуміли верховіттям, вирішила, що нема більше можливості приховувати ганебну істину: закохана в англійця і страшенно нещаслива.

Так, потроху підводячи голову, виростала в Даші друга людина. Спочатку її присутність була огидною, як нечистота, болючою, як руйнування. Потім Даша звикла до цього складного стану, як звикають після літа, свіжого вітру, прохолодної води затягатися зимою в корсет і сукняне плаття.

Два тижні тривала її самолюбна закоханість в англійця. Даша ненавиділа себе й обурювалась з цієї людини. Кілька разів здалека бачила, як він ліниво і спритно грав у теніс, як вечеряв з російськими моряками, і з розпачем думала, що він — найчарівніша людина в світі.

А потім з’явилась коло нього висока, худа дівчина, одягнена в білу фланель, — англійка, його наречена, — і вони виїхали. Даша не спала цілу ніч, зненавиділа себе лютою огидою і перед ранком вирішила, що нехай це буде її остання помилка в житті.

На цьому вона заспокоїлась, а потім їй стало навіть дивно, як усе це скоро й легко минулося. Але минулося не все. Даша відчувала тепер, як та — друга людина — наче зрослася з нею, розчинилася в ній, зникла, і вона тепер вся інша — і легка, і свіжа, як колись, — але наче вся стала м’якша, ніжніша, незрозуміліша, і наче шкіра стала тонша, і обличчя свого вона не впізнавала в дзеркалі, і особливо іншими стали очі, чудові очі, подивишся в них — голова запаморочиться.

В середині серпня Смоковникови разом з Дашею переїхали в Петербург, в свою велику квартиру на Пантелеймонівській. Знову почалися вівторки, виставки картин, гучні прем’єри в театрах і скандальні процеси на суді, купівля картин, захоплення старовиною, поїздки на цілу ніч у «Самарканд», до циган. Знову з’явився любовник-резонер, що скинув на мінеральних водах двадцять три фунти ваги, і до всіх цих клопітних утіх долучились непевні, тривожні й радісні чутки про те, що готується якась зміна.

Даші ніколи було тепер ні думати, ні відчувати багато: вранці — лекції, о четвертій — прогулянка з сестрою, увечері —