Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

— Ой, які ж оченята!

Даша швидко йшла по мокрому асфальту, по хитких смугах електричного світла. З відхилених дверей ресторану вирвались зойки скрипок — вальс. І Даша, не озираючись, проспівала в кошлате хутро муфти:

— Ну, не так-то легко, не легко, не легко!

Розстібаючи у прихожій мокру шубу, Даша спитала у покоївки:

— Вдома нікого нема, звичайно?

Великий Могол, — так називали покоївку Лушу за вилицювате, як у ідола, дуже напудрене обличчя, — дивлячись у дзеркало, відповіла тонким голосом, що барині, справді, вдома нема, а барин удома, в кабінеті, і вечеряти буде через півгодини.

Даша пройшла у вітальню, сіла коло рояля, поклала ногу на ногу й обхопила коліно.

Зять, Микола Іванович, удома, — значить, посварився з жінкою, надутий і буде скаржитись. Зараз — одинадцять, і годин до трьох, поки не заснеш, робити нічого. Читати, але що? І охоти нема. Просто сидіти, думати — собі гірше зробиш. От, справді, як воно часом жити незатишно.

Даша зітхнула, відкрила кришку рояля і, сидячи боком, одною рукою почала розбирати Скрябіна. Труднувато буває людині в такі незручні роки, як дев’ятнадцять, та ще дівчині, та ще дуже й дуже недурній, та ще через якусь безглузду чистоплотність надто суворій з тими, — а їх було чимало, — хто виявляв охоту розвіювати дівочу нудьгу.

Торік Даша приїхала з Самари в Петербург на юридичні курси й оселилась у старшої сестри, Катерини Дмитрівни Смоковникової. Чоловік її був адвокат, досить відомий; жили вони бучно й широко.

Даша була молодша за сестру років на п’ять; коли Катерина Дмитрівна виходила заміж, Даша була ще дівчинкою; за останні роки сестри мало бачились, і тепер між ними почались нові відносини: у Даші — закохані, у Катерини Дмитрівни — ніжно любовні.

Спочатку Даша наслідувала сестру в усьому, захоплювалась її красою, смаками, умінням поводитися з людьми. Перед Катиними знайомими вона ніяковіла, деяким від ніяковості говорила нечемності. Катерина Дмитрівна старалась, щоб дім її був завжди зразком хорошого тону і новизни, яка ще не стала здобутком вулиці; вона не пропускала жодної виставки і купувала футуристичні картини. Останній рік через це у неї бували бурхливі розмови з чоловіком, тому що Микола Іванович любив живопис ідейний, а Катерина Дмитрівна з усім жіночим запалом наважувалась краще потерпіти за нове мистецтво, ніж погодитись, щоб її вважали відсталою.

Даша теж захоплювалась цими чудернацькими картинами, розвішаними у вітальні, хоч з прикрістю думала часом, що квадратні фігури з геометричними обличчями, з більшою, ніж потрібно, кількістю рук і ніг, глухі фарби, як біль у голові, — вся ця чавунна, цинічна поезія надто висока для її тупої уяви.

Щовівторка у Смоковникових, в їдальні з пташиного ока, збиралось на вечерю галасливе і веселе товариство. Тут були балакучі адвокати, які полюбляли жінок і уважно стежили за літературними течіями; два чи три журналісти, котрі чудово розуміли, як треба вести внутрішню і зовнішню політику; нервово розладнаний критик Чирва, який підготовляв чергову літературну катастрофу. Іноді з самого ранку приходили молоді поети, що залишали зошити з віршами у прихожій, в пальтах. Перед самою вечерею у вітальні з’являлась яка-небудь знаменитість, йшла, не поспішаючи поцілувати руку господині, і з гідністю сідала в крісло. В середині вечері можна було чути, як у прихожій з грюкотом знімали шкіряні калоші і оксамитний голос промовляв:

— Вітаю тебе, Великий Могол! — і потім над стільцем господині схилялось брите, з одвислими зябрами, обличчя любовника-резонера:

— Катюшо, — лапку!

Головною людиною для Даші під час цих вечер була сестра. Даша обурювалася з тих, хто був мало уважний до милої, доброї і простодушної Катерини Дмитрівни, а до тих, хто бував надто уважний, ревнувала — дивилась на винуватого злими очима.

Потроху вона почала розбиратися в цій безлічі облич, що паморочили незвичну голову. Помічників присяжних повірених вона тепер зневажала: у них, крім волохатих візиток, лілових галстуків та проділів через усю голову, нічого не було путящого за душею. Любовника-резонера вона ненавиділа: він не мав права називати сестру Катею, Великого Могола — Великим Моголом, не мав ніякої підстави, випиваючи чарку горілки, мружити одвислі очі на Дашу і примовляти: «П’ю за квітучий мигдаль!»

Щоразу при цьому Даша задихалась від злості.

Щоки у неї справді були рум’яні, і нічим цей проклятий мигдалевий колір не можна було зігнати, і Даша почувала себе за столом неначе дерев’яною лялькою.

На літо Даша не поїхала до батька в курну і душну Самару, а з радістю погодилася залишитись у сестри на узмор’ї, в Сестрорєцьку. Там були ті самі люди, що й взимку, тільки всі бачились частіше, катались на човнах, купались, їли морозиво в сосновому бору, слухали вечорами музику й галасливо вечеряли на веранді курзалу, під зірками.

Катерина Дмитрівна замовила Даші біле вишите гладдю плаття, великого капелюха з білого газу з чорною стрічкою і широкого шовкового пояса, щоб зав’язувати великим бантом на спині, і в Дашу несподівано, наче йому раптом розкрили очі, закохався помічник зятя — Никанор Юрійович Куличок.

Але він був з тих, кого Даша «зневажала». Вона обурилась, покликала його в ліс і там, не давши йому сказати на своє виправдання жодного слова (він тільки витирався хустинкою, зібганою в кулаці), наговорила, що вона не дозволить дивитись на себе, як на якусь «самицю», що вона обурена, вважає його особою з розбещеною уявою і сьогодні ж поскаржиться зятеві.

Зятеві вона поскаржилась того ж вечора. Микола Іванович вислухав її до кінця, погладжуючи пещену бороду і здивовано поглядаючи на мигдалеві від обурення Дашині щоки, на велику шляпу, що гнівно тремтіла, на всю тонку, біленьку Дашину постать, потім сів на пісок над водою і почав реготати; вийняв хустинку, витирав очі, примовляв: