Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

Дівчата приховували свою невинність, подружжя — вірність. Руйнування вважалось ознакою хорошого тону, неврастенія — ознакою витонченості. Цього вчили модні письменники, що виникали за один сезон з небуття. Люди вигадували собі пороки і збочення, аби лише їх не вважали прісними.

Такий був Петербург у 1914 році. Замучений безсонними ночами, заглушаючи нудьгу свою вином, золотом, безлюбою любов’ю, надриваючими і безсильно-хтивими звуками танго — передсмертного гімну, — він жив, немов чекаючи фатального і страшного дня. І цьому були провісники — нове й незрозуміле лізло з усіх щілин.

— … Ми нічого не хочемо пам’ятати. Ми кажемо: годі, оберніться до минулого задом! Хто там у мене за спиною? Венера Мілосська? А що — її можна їсти? Чи вона сприяє вирощенню волосся? Я не розумію, нащо мені потрібна ця кам’яна туша? Але мистецтво, мистецтво, брр! Вам і досі подобається лоскотати себе цим поняттям? Дивіться на всі боки, вперед, під ноги. У вас на ногах американські черевики! Хай живуть американські черевики! Ось мистецтво: червоний автомобіль, гутаперчева шина, пуд бензину і сто верст за годину. Це збуджує мене пожирати простір. Ось мистецтво: афіша на шістнадцять аршинів, і на ній такий собі шикарний молодий чоловік у сяючому, як сонце, циліндрі. Це — кравець, художник, геній сьогоднішнього дня! Я хочу пожирати життя, а ви мене частуєте солоденькою водичкою для хворих на статеве безсилля…

В кінці вузького залу, за стільцями, де тісно стояла молодь з курсів і університету, залунав сміх і оплески. Той, хто говорив, Сергій Сергійович Сапожков, усміхаючись вологим ротом, насунув на великий ніс стрибаюче пенсне і жваво зійшов східцями з великої дубової кафедри.

Збоку, за довгим столом, освітленим двома канделябрами по п’ять свічок, сиділи члени товариства «Філософські вечори». Тут були і голова товариства, професор богослов’я Антоновський, і сьогоднішній доповідач — історик Вельямінов, і філософ Борський, і лукавий письменник Сакунін.

Товариство «Філософські вечори» цієї зими витримувало сильний натиск з боку мало кому відомих, але зубатих молодих людей. Вони нападали на визнаних письменників і шановних філософів з таким запалом і говорили такі зухвалі і спокусливі речі, що старий особняк на Фонтанці, де містилось товариство, по суботах, у дні відкритих засідань, бував переповнений.

Так було й сьогодні. Коли Сапожков під розсипані оплески зник у юрбі, на кафедру вийшов невеликий на зріст чоловік з гульоватим стриженим черепом, з молодим вилицюватим і жовтим обличчям — Акундін. З’явився він тут недавно, успіх, особливо в задніх рядах залу, бував у нього величезний, і коли питали — звідки і хто такий? — знаючі люди загадково усміхалися. В усякому разі, прізвище його було не Акундін, приїхав він з-за кордону і виступав неспроста.

Скубучи ріденьку борідку, Акундін оглянув принишклий зал, усміхнувся тонкою смужкою губів і почав говорити.

В цей час у третьому ряду крісел, коло середнього проходу, підперши кулачком підборіддя, сиділа молода дівчина в сукняному чорному платті, закритому до шиї. Її попелясте тонке волосся було підняте над вухами, закручене у великий вузол і сколене гребінцем. Не ворушачись і не усміхаючись, вона розглядала тих, що сиділи за зеленим столом, часом очі її подовгу спинялися на вогниках свічок.

Коли Акундін, стукнувши по дубовій кафедрі, вигукнув: «Світова економіка завдає першого удару залізним кулаком по церковному куполу», — дівчина зітхнула не сильно і, відвівши кулачок від почервонілого знизу підборіддя, поклала в рот карамельку.

Акундін говорив:

— … А ви й досі марите туманними снами про царство боже на землі. А він, незважаючи на всі ваші зусилля, так само спить. Чи ви сподіваєтесь, що він все-таки прокинеться і заговорить, як валаамова ослиця? Так, він прокинеться, але розбудять його не солодкі голоси ваших поетів, не дим з кадильниць, — народ можуть розбудити тільки фабричні гудки. Він прокинеться і заговорить, і голос його буде неприємний для слуху. Чи ви сподіваєтесь на ваші нетрі й болота? Тут можна подрімати ще з півстоліття, вірю. Але не називайте цього месіанством. Це не те, що гряде, а те, що відходить. Тут, у Петербурзі, в цьому розкішному залі, видумали російського мужика. Написали про нього сотні томів і створили опери. Боюсь, коли б ця забава не скінчилась великою кров’ю…

Але на цьому місці голова зупинив оратора. Акундін блідо усміхнувся, витягнув з піджака велику хустину і витер звичним рухом череп і обличчя. В кінці залу залунали голоси:

— Нехай говорить!

— Це неподобство — затуляти людині рота!

— Це знущання!

— Тихше ви там, ззаду!

— Самі ви тихше!

Акундін продовжував:

— … Російський мужик — точка застосування ідей. Так. Але якщо ці ідеї органічно не поєднані з його споконвічними бажаннями, з його первісним уявленням про справедливість, уявленням вселюдським, то ідеї падають, як насіння на камінь. І доти, поки не почнуть розглядати російського мужика просто як людину з голодним шлунком і намуляним роботою хребтом, поки не позбавлять його, нарешті, колись якимось паном вигаданих месіанських його особливостей, доти будуть трагічно існувати два полюси: ваші чудові ідеї, народжені в темряві кабінетів, і народ, про який ви нічого не хочете знати… Ми тут навіть і не критикуємо вас, по суті. Було б дивно марнувати час на перегляд цього феноменального нагромадження — людської фантазії. Ні. Ми говоримо: рятуйтесь, поки не пізно. Бо ваші ідеї і ваші скарби будуть без жалю викинені на смітник історії…

Дівчина в чорному сукняному платті не мала охоти вдумуватись у те, що говорилося з дубової кафедри. Їй здавалося, що всі ці слова й суперечки, звичайно, дуже важливі й значні, але найважливіше було інше, про що ці люди не говорили…

За зеленим столом у цей час з’явився