Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

своїм почуттям, яке допомогло йому врятуватись від багна білоемігрантщини і знайти шлях у нове життя, — любов’ю до вітчизни — Росії, рідного народу, «пристрасного, талановитого, сильного». У кінці роману «Сестри» поряд з темою ходіння по муках письменник високо підносить патріотичну тему величі і нездоланності вітчизни і народу. Вислухавши розпачливі слова Вадима Рощина про те, що «батьківщини у нас з вами більше немає», Іван Телєгін читає Даші гіркі і разом гордовиті сторінки із історії Смутних часів — розповідь про розорення і відродження землі Руської. «Ти бачиш… І тепер не пропадемо… Велика Росія пропала! А от онуки цих самих обшарпаних мужиків, які з кіллям ходили виручати Москву, — розбили Карла Дванадцятого і Наполеона… Велика Росія пропала!.. Повіт від нас залишиться — і звідти постане російська земля…» Ці палкі слова непохитної віри О. Толстой не випадково вкладає в уста Івана Телєгіна, адже якраз Телєгін порівняно близько стоїть до революційних робітників заводу, на якому він працює. Якщо Рощин взяв на себе головним чином розпач і біль автора, то Телєгін — його незламну віру в творчі сили народу. У одному з своїх виступів 1943 року О. Толстой визнавав, що «Сестри», коли писались, були безперспективними. Дійсно, роман створювався з гіркою думою про втрачену вітчизну. І лише епізод у кінцевому розділі, де Телєгін, почерпнувши впевненості в історії, говорить Даші про нездоланну силу народу, надавав твору оптимістичного звучання. Пізнішими переробками письменник прагнув посилити мотиви, які б відкривали перед героями перспективу. Бо трагічну тему втраченої вітчизни треба було розгорнути у наступних частинах епопеї як тему втраченої і поверненої вітчизни.

Роман «Вісімнадцятий рік» — друга частина трилогії — друкувався у 1927–1928 роках. За ті сім літ, що пролягли між першою і другою книгами епопеї, відбулись значні благотворні зміни в країні і у світогляді О. Толстого. Якщо події 1917 року автор «Сестер» сприймав переважно трагічно, як розгул стихії, як руїну, то у «Вісімнадцятому році» він дивиться на революцію вже як на могутню очищаючу силу. Вогнем, злигоднями, окопним життям і кров’ю випробовувалася на стійкість людина у вирі революції і громадянської війни. Відділявся людський накип, у білі армії, в еміграцію відходили непримиренні захисники старого ладу, слабкодухі, розгублені. Народ витримав випробування. Цю ідею проголошує епіграф роману: «В трьох водах топили, в трьох кровях купали, в трьох лугах варили. Чистіші ми чистого».

На відміну від «Сестер», де у центрі уваги автора була особиста доля інтелігентів, їх ідейні шукання, «Вісімнадцятий рік» задуманий був як монументальне історичне полотно про буремний рік усієї країни; тут особисте героїв-інтелігентів відійшло на другий план, на авансцену епопеї вийшов народ, основою сюжету, його рушійною пружиною стали грандіозні події громадянської війни.

«Сестри» були особистим письменницьким сприйняттям дійсності, автор описував середолище, до якого сам належав. Тепер перед ним постало завдання створити художню історію громадянської війни, боротьби з інтервенцією, подій, яких він особисто майже не знав. Виникла необхідність спертися на справжній матеріал недавньої історії, вивчити величезну кількість різноманітних документів — статей, спогадів учасників боїв, військових наказів і т. п. О. Толстой керувався принципом: «граничний історизм», не шкодував сил і часу на те, іцоб органічно вжитись в героїчне гинуле, оживотворити його. Він подорожує по місцях, де гриміли бої, — Поволжя, Дон, Кубань, південь України, зустрічається з видатними червоними командармами, партизанами, читає мемуари білих генералів Алексєєва, Денікіна, Краснова та ін. Турбувала письменника загроза документальної сухості, що часто буває наслідком недостатності особистих вражень.

Та більш за все боявся він спрощення, плакатності, парадного лакування. Коли редактор «Нового мира» В. Полонський звернув увагу О. Толстого на ту обставину, що «Вісімнадцятий рік» має ювілейний характер (10-річчя Жовтня), і натякнув, що він має бути святковим, письменник відповів: «… Я не тільки визнаю революцію, — з самим таким визнанням не можна було б писати роман, — я люблю її похмуру велич, її всесвітній розмах. І от завдання мого роману — створити цю велич, цей розмах в усій його складності, в усій його трудності… Ви пишете, щоб я з перших же слів ударив у литаври перемоги, ви хочете, щоб я почав з перемоги і потім, мабуть, показав розтоптаних ворогів… Мій план роману і увесь його пафос у поступовому розгортанні революції, в її неймовірних труднощах, у тому, що купка пітерського пролетаріату, керована «вибухом ідей» Леніна, кинулася в криваву кашу Росії, перемогла і організувала країну. В романі я беру живих людей, з усіма їхніми слабкостями, з усією їх силою, і ці живі люди роблять живе діло. У романі — чим важчі умови, в яких відбувається революція, тим більше для неї честі… І вже дозвольте мені говорити у моєму романі, не боячись нічого, не оглядаючись… Мій роман читатимуть не тільки до десятиріччя Жовтня, але читатимуть, може, через п’ятдесят років. Читатимуть багатьма мовами земної кулі. Я надто серйозно відчуваю свою відповідальність»[7]. Цей глибоко актуальний і в наш час лист говорить про творчі принципи автора епопеї більше і виразніше, аніж могли б про це сказати спеціальні дослідження. Видатний художник умів служити історичній і художній правді, послідовно відстоювати її.

На останніх сторінках роману «Сестри» ми попрощались з героями, що встигли стати улюбленими і чимось навіть рідними, в Петрограді у переддень Жовтня. І ось велика буря 1918 року підхопила їх, розкидала по всій неосяжній країні. Не можна пересидіти таку бурю у затишному гнізді, не можна жити одним коханням у таку годину. Довелось закоханим пережити найстрашніше — розлуку, у вирі подій і доріг загубити одне одного, пройти вогняну купіль і вже потім з загартованими серцями шукати зустрічі. Дія переноситься на простори розбурханої революцією країни — на Дон, Кубань, Поволжя, Україну; із віталень і салонів Петербурга — у безкраї степи, у самий вир, де вирішувалась доля молодої Республіки Рад. Після словесних перепалок в інтелігентських клубах — гримить зброя, сходяться у жорстокі двобої ворогуючі армії. Письменник змушує нас знову хвилюватись за долю своїх чесних, але малодосвідчених і слабко захищених героїв, виходити разом з ними на перехрестя трудних шляхів, мучитись питаннями вибору. Але тепер уже перед нашими очима — вся країна і вся революція, найбільш гарячі точки громадянської війни: бої з окупантами на Україні, заколоти есерів у Ярославлі і Москві, чехословаків — у Заволжі, наступ денікінської Добровольчої армії, затоплення Чорноморської ескадри,