Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
З весни 1916 року Толстой перестає співробітничати у газеті «Русские ведомости». Посилюються сатиричні, викривальні тенденції у його творах (незакінчений роман «Єгор Абозов», що вражаючими картинами розкладу буржуазного суспільства передував «Сестрам», п’єси «Нечиста сила», «Гіркий цвіт»). Наступило глибоке розчарування у війні, буржуазній дійсності.
Палко вітав О. Толстой Лютневу революцію. Йому здавалось, що це вихід із кризи, що настала ера «цілковитої свободи», рівності, справедливості. Введений в оману маніфестами Тимчасового уряду, він не бачить загострення класової боротьби, закликає до єдності станів в ім’я врятування Росії від навали німецьких завойовників, від анархії. Глибока любов до вітчизни і водночас розгубленість і безпорадність політична відбиваються у його творах напередодні і в перші дні Жовтня («Оповідання проїжджої людини», «Змилуйтесь!»). Події сучасності письменник прагне пояснити історичними аналогіями, висуває ідею про марність спроб прискорити процес насильницькими заходами революцій і реформ («Смерть Дантона», «День Петра», «Мана»).
Дорого заплатив письменник за нерозуміння природи Жовтня і творчої енергії комуністів — роками трагічної незлагоди з народом і батьківщиною, творчими невдачами. В вересні 1918 року він від’їздить в окуповану Одесу, а звідти весною 1919 року, підхоплений біженським потоком, — у Францію. Там до дна він випив гірку чашу емігранта, болісно переживав розрив з Росією. Статті, нариси, оповідання, повісті, написані у цей період, перейняті глибокою тугою за батьківщиною. Загострене патріотичне почуття інколи надавало творам незвичайної сили, як у високопоетичній автобіографічній повісті «Дитинство Микити» (1919). Та гранична ідейна розгубленість письменника, нерозуміння подій на батьківщині, емігрантське оточення позбавляли орієнтирів. Роздуми про долю вітчизни упирались в упереджену ворожість до більшовиків, Радянської влади. Все написане ним у ці роки позначене печаттю болісного роздвоєння, ідейно-політичної тенденційності. Дещо пізніше, прагнучи розірвати з емігрантським оточенням, Толстой писав з притаманною йому прямотою: «Я являю собою натуральний тип російського емігранта, тобто людини, яка пройшла увесь скорботний шлях ходіння по муках. В епоху великої боротьби білих і червоних я був на боці білих»[6]. Ось на таких позиціях стояв письменник, коли у 1919 році розпочав роботу над романом «Ходіння по муках», ще не усвідомлюючи, що це початок великої, більш як двадцятилітньої праці, що ця назва стане назвою триголії, що твір, задуманий як сімейнопобутовий, про долю інтелігентської родини, перетвориться у величаву соціально-історичну епопею про народ і вітчизну в буремну епоху революції.
Роман друкувався в емігрантських журналах «Грядущая Россия» і «Современньїе записки» (Париж, 1920–1921), а коли готувалось окреме його видання (Берлін, 1922), автор уже встиг суттєво переглянути свої погляди і своє ставлення до Радянської Росії. Восени 1921 року О. Толстой переїздить у Берлін, приєднується до зміновіхівської групи «Накануне», яка у порівнянні з паризькою еміграцією зайняла більш тверезу позицію у ставленні до Радянського уряду. В ідейній еволюції письменника відіграли позитивну роль його зустрічі у Берліні з Горьким, Єсеніним, Маяковським, листування з радянськими літераторами К. Чуковським, В. Лідіним, В. Івановим, А. Соболем. Тож природно, що у передмові до цього окремого видання письменник уже висловлює оптимістичний погляд на події в Росії, накреслює план дальшої оповіді.
У квітні 1922 року у берлінській газеті «Накануне» О. Толстой видрукував «Відкритий лист Н. В. Чайковському». Звертаючись до одного з лідерів реакційної еміграції, письменник рішуче заявляв про розрив з нею, про свою повагу до Радянської влади і червоних військ, що у боротьбі з інтервентами зуміли відстояти цілісність і незалежність держави, про те, що совість кличе його їхати у Росію і хоча б гвіздок свій власний та забити у пошарпаний бурями російський корабель. Передруковуючи цю сміливу відсіч білоемігрантщині, «Известия» (25 квітня, 1922) заявляли, що російська література не забуде цей лист, як не забула вона лист Чаадаєва і лист Бєлінського до Гоголя. 1 серпня 1923 року О. Толстой повернувся на Батьківщину. Закінчувалось його ходіння по муках, відкривались нові творчі обрії.
Тематичним і жанровим багатством і різноманітністю художніх форм позначена творчість О. Толстого після повернення додому. Тут і гостросатиричні твори про загниваючу білу еміграцію («Пригоди Невзорова, або Ібікус», «Чорна п’ятниця», «Чорне золото»), і повісті про нелегкі непівські будні («Голубі міста», «Гадюка»), і науково-фантастичний роман («Гіперболоїд інженера Гаріна»), історичні п’єси («Змова імператриці», «Азеф», «На дибі»). Та першорядне місце у його творчих задумах належало «Ходінню по муках». У 1925 році письменник готує нове видання роману, вносячи в нього значні зміни, і приступає до накопичення матеріалу до другої книги епопеї. Художник по-новому сприймає революцію, радянську дійсність, і це докорінно міняло саму концепцію і пафос задуму. Твір тепер мислиться йому як історична оповідь про велич і випробування соціалістичної революції.
У чому ж сила і слабкість первісної редакції роману, що зрештою отримав назву «Сестри» і став першою книгою трилогії? У якому напрямку йшли його переробки?
Роман створювався письменником, котрий хоч і не в усьому вірно розумів події, інколи ставився до них упереджено вороже, але був дуже чутливим до історичної і художньої правди. Толстой добре усвідомлював, що Жовтневий переворот означав повне і остаточне повалення буржуазно-поміщицького ладу Росії, катастрофічне завершення того розкладу старого суспільства, який йому довелось спостерігати і відображати у багатьох своїх творах. Він ніколи не був захисником того ладу, визначав неминучість його занепаду. У романі автор прагнув осмислити причини і наслідки занепаду застарілої монархії, всього буржуазно-дворянського суспільства, показати трагічне становище духовно близької йому інтелігенції в умовах цього занепаду.
Живучи у невеличкому і тихому селищі на узбережжі океану в Бретані, Толстой звертався неспокійною пам’яттю до недавніх подій у Росії, гаряче вболіваючи за долю і майбутнє рідного народу, натхненною рукою правдивого художника малював картину загибелі буржуазно-поміщицької імперії. Картина вийшла насправді потрясаюча, вона вражає читача і грандіозністю, і правдою живих характерів, і глибиною проникнення у суспільні процеси, і тривожними роздумами над долею рідного краю. Величезне враження залишає вже вступний розділ про атмосферу духовного розкладу царської столиці.
