Шафа (збірка) - Ольга Токарчук

Він киває головою і показує мені, що з кімнати 228 виходить пара стареньких. Я бачила вже їх колись по дорозі до ліфта. Він високий і сивий, трохи згорблений і тримається краще, аніж вона. Може, він молодший, а може, підписав якусь угоду з часом. Вона – маленька, висушена, трясеться, ледве ходить.

– Це шведи. Вона приїхала тут померти, – говорить Анжело, а він знає все.

Анжело, мабуть, жартує, але коли дивлюсь їм услід, бачу, що той старий більш аніж підтримує її, він її майже несе. Коли б він відступив, то вона впала б на землю, як пуста сукенка. Одягнені завше в бежеві та пастельні кольори, барви Готелю. Обоє зовсім сиві тим різновидом сивини, що забула вже всі гріхи.

Коли вони зникають у ліфті, заходжу до їхнього покою. Люблю прибирати цю кімнату. Роботи тут небагато: речі лежать на своїх місцях, ніби пустили коріння. В повітрі немає поганих снів чи збудження. Злегка прим'яті подушки свідчать про спокійний сон. У ванні охайно повішані рушники, складені зубні щіточки, вимиті чашки подвійно відбиваються в дзеркалі. Вся косметика – то звичайний крем, рідина для полоскання рота, скромні парфуми і туалетна вода. Коли стелю ліжко, вражає мене відсутність конкретного запаху. Так пахнуть діти. Їхня шкіра сама по собі не виділяє жодного запаху, ловить і утримує тільки запахи зовнішні: повітря, вітру, трави, прим'ятої ліктем, і чудовий солоний запах сонця. Так власне пахне ця постіль. Коли спиться без гріха, без далекосяжних планів, без бунту і розпачу, коли шкіра стає щораз тонша, швидше паперова, коли з тіла поволі тікає життя, як з химерної гумової забавки, коли бачиться минуле раз і назавжди доконаним і зачиненим, коли вночі починає снитись Бог, тоді тіло перестає позначати світ своїм запахом. Шкіра приймає запахи ззовні і смакує їх востаннє.

На столику, біля ліжка, лежать одна обіч одної дві книжки. Прислуховуюсь, чи ніхто не крутиться на коридорі, і роблю щось таке, чого мені не можна робити: відкриваю першу з них – це грубий зошит, хіба щоденник, бо на кожній сторінці – дата, а під нею тремтливим, округлим почерком написано щось зовсім незрозумілою мені мовою. Зошит списаний майже до кінця, зосталось лише кілька пустих сторінок. Друга книжка – то Біблія по-шведськи. Не розумію нічого, а, однак, усе видається мені знайомим. Червона стрічка закладена там, де починається Книга Екклезіаста. Пробігаю поглядом рядки і маю враження, що починаю все розуміти. Найперше знайомими стають окремі слова, а згодом цілі звороти виринають з пам'яті і змішуються з надрукованим. «Що є, то було вже воно, і що статись має – було вже, бо минуле відновлює Бог!» Найбільш таємничі слова Святої Книги.

Коли прибирання вже закінчене, ще присідаю на свіжозастелене ліжко. Приємно так зависнути на мить в існуванні. Потім дивлюсь на свої руки, роз'їдені рідиною для миття ванн, на свої виразно вже набряклі стопи в чорних капцях. Але моє тіло живе і переповнює шкіру. Нюхаю рукав своєї уніформи – пахне втомою, потом, життям.

Навмисно залишаю трохи того запаху в кімнаті 228.

Зачиняю двері та йду до комірчини. Ховаю пилосос, коробку з інвентарем, а потім знімаю рожево-білу уніформу і стою мить гола, без властивостей. Щоб Перевтілення могло відбутись у зворотному напрямку, мушу повернути на свої місця сережки, барвисту сукенку, поправити волосся і зробити макіяж.

Коли виходжу на залиту сонцем вулицю, минаю шотландця, що переодягається в під'їзді. Клітчаста спідничка лежить на волинці, а він застібає

модні діряві джинси.

– Я знала, що ти несправжній, – кажу.

Він підморгує мені і посміхається таємничо.

____________________________

Тексти представлено за публікацією в журналі «Всесвіт» №5-6, 2001.

1

Не турбувати.

2

Кімнату можна прибирати.