Шафа (збірка) - Ольга Токарчук

Найперше завжди підводили його очі, починали щеміти, сльозитись, отож він неохоче вставав і йшов до вікна, за яким дихала глибиною рухлива вузька вулиця. Здіймалася над нею пилюка спеченої спекою землі, змішана з відпрацьованими газами. В тому просторі Д. простягав, наче крила, втомлений погляд. Він бачив лише стіну кам'яного будинку навпроти та прямокутники вікон, за якими ворушилась часом якась тінь. Внизу рухали ся збляклі машини. Приблизно це бачив Д., коли дивився крізь своє вікно, але для Д. такий вид мав ту саму консистенцію, що сон – розмиту, непостійну, алогічну. Иого погляд не затримувався на подробицях, не виокремлював форм карнизу чи людських облич по той бік шиби. Д. лише дивився.

– То ілюзія, марево, – мовила його довговолоса дружина-буддистка, ділячись із ним салатом. В її голосі завжди була співуча нота дитячих лічилок, особливо тоді, коли вона починала свою улюблену фразу:

– Я є я, ти є ти...

Фраза ця не мала кінця.

Д. починав щось бачити, коли сідав перед екраном свого комп'ютера. Він мав тоді перед собою порядок, нескінченну гармонію, пряму дорогу, що провадила до цілі, ясність вибору, величезну потенцію думки. По тому він випробовував спокій, який виникає неспішно зі свідомості буття. В певних межах. Але чи можна говорити про якісь межі, коли творяться світи?

Бо Д., направду, творив світи. Він зачав з творення міст, спершу тих малих, з ринками повними яток, згодом – вже з великих метрополій. Програма краще виправдовувала себе на містах великих, тих, межі яких непомітно губились у пам'яті. Особливо любив створювати міста над берегами моря, портові вікна у світ, повні верфей, доків і вантажних кранів. Зачинав завжди з електрифікації міста, тягнув мережу високої напруги та будував безпечні електростанції. Згодом ставив фабрики, завжди з думкою про людей, яких незабаром туди поселить. Люди мусять мати працю. Його помешкання були добре збудовані й екологічно чисті. Він рішуче волів споруджувати особняки, без жодної великої панелі. Пам'ятав про очисні споруди, утилізацію сміття і про всі ті необхідні речі, яких бракувало в розмитому мареві за вікном.

Внутрішній час комп'ютера відлічував місяці та роки, а мешканці його міст розмножувались і старіли. Він будував їм також стадіони та лунапарки для розради сердець. Його міста розвивались і збільшувались. Д. вже призвичаївся до того, що в певний момент передмістя починали вироджуватись, псували гармонію, тож мусив звертати на них особливу увагу. Був це якийсь внутрішній процес, невід'ємний від існування міста. Міста старілись. Внутрішні комп'ютерні люди були наділені інстинктом, який наказував їм залишати міста, близькі до смерті. Куди вони йшли тоді? Куди інде, де могли існувати в завмерлому стані, чекаючи, поки пальці Д. повернуть їх до життя.

Завше діяв один і той самий принцип: міста, полишені на самих себе та штучному внутрішньому часу, не порядковані, не ремонтовані, занепадали і потрапляли в нищення, підвладні всепроникній та безсмертній ентропії.

Чим більше часу і зусиль віддавав Д. якісь структурі, тим легше підпадала вона під розпад. Забруднювались очисні споруди, парки перетворювались на території найбільшої злочинності, стадіони – на тюрми, а пляжі – на кладовища отруєних нафтою птахів.

Тоді Д., стомлений і розчарований, напускав на свої міста шторми, пожежі, повені, засилля щурів і сарани.

В той час, коли Д. творив, а згодом – з прикрої необхідності – нищив свої міста, його дружина займалась в сусідній кімнаті безкінечною медитацією, перерваною лише час від часу повільною активністю готування легкої їжі та вкладанням речей на свої місця. Кожен її рух був практикою зен в мистецтві ведення дому. Часом вона ставала за його спиною і приглядалась до процесу творення (і нищення) міст, але і тоді Д. чув, як вона практикувала дихання животом. Увечері виходила на дві години до праці. Прибирала розкішну крамницю, повну гідного жадання добра, на якому навіть не затримувала свого погляду. Мила підлоги систематично та грунтовно, практикуючи зен у мистецтві прибирання крамниць.

– Ти мене кохаєш? – чув увечері її співучий голос, коли чекала на нього в ліжку.

Натискав тоді клавішу ESCAPE, і на екрані з'являлось два віконечка ТАК і НІ. Вибирав ТАК, і комп'ютер, буркочучи, готував світ до сну.

– Насолода не є задоволенням... – починала сонно його дружина, коли Д. шукав на її тілі клавішу ENTER.

Коли міста йому остаточно набридли, Д. роздобув програму, яку віддавна дуже хотів мати. Вона називалась SemiLife і симулювала процес еволюції.

Д. брав молоду планету, залиту первісним океаном. В праокеані, як сміття, плавали амінокислоти. Від них зачиналось усе. В цій грі не було випадковості. Був Д.

Тепер цілими днями він єднав амінокислоти в білку, повертав його вправо і вліво, підвищував і понижував температуру та тиск. Кидав на поверхню води блискавки. Розпалений цікавістю, прискорював час. Увечері, коли його довговолоса дружина пішла до праці, він одержав перші одноклітинні організми. Вночі з'явились на суші перші примітивні земноводні. Ранком Землею запанували плазуни. Бачив, що буде далі, і тому знищив планету.

– Чи хочеш залишити SemiLife? ТАК/НІ? – запитав комп'ютер.

Д. натиснув ТАК і підійшов до вікна, за яким виднілась затоплена в Нереальності вулиця. Д. вперше побачив, що занепад підточував місто-марево за вікном так само успішно, як і його міста. Сірі схудлі голуби обсіли карнизи з облущеною штукатуркою. Дощу не було вже цілий місяць. Жовта хмара відпрацьованих газів піднімалась у небо, наче душа небіжчика.

– Ти мене кохаєш? – питав комп'ютер у його сні.

Д. зауважив тоді, що на клавіатурі виникла додаткова клавіша: НЕ ЗНАЮ. Коли він її натиснув, то прокинувся. Жінка, що лежала біля нього кожної ночі, мала красиве спокійне обличчя. Її очі споглядали досконале обличчя Порожнечі.

Тієї ночі Д. створив людину. Але була це людина слабка та безлика. Мала лапи, пташине обличчя й очі без зіниць. Д. приглядався до її хаотичного життя, що текло в прискореному комп’ютерному часі. Життя, наповненого пошуками їжі й вічним страхом. Тому Д. із жалем визнав, що потрібно людину знищити та почати ще раз, із початку. Він наслав потоп і дощ вогню, бо нічого іншого не спало йому на думку. Однак те слабке створіння все це витримало, і Д. мучився, повен почуття вини та жалю. Зробив собі кави і смакував її гіркоту якраз тоді, коли безбарвний світанок почав уливатись крізь вікна у його кімнату.

Він перестав у який-небудь спосіб втручатися в життя створеної ним безликої істоти і бачив, як у програму, що йде своїми