Шафа (збірка) - Ольга Токарчук
– Педро, яка твоя рідна мова? – питаю.
Він підводить голову над книжкою, прокашлюється, ніби прокинувся, видно, що він тлумачить собі в голові моє питання на ту свою мову. Пізнати це по його хвилинній відсутності. Мусить мати час, щоб повернутись звідкись звідти, з глибини себе, розворушитись, знайти той основний в собі ритм, окреслити його одним словом, перекласти слова і врешті їх висловити.
– Кастильська.
Раптом мене огортає несмілість.
– А де ця Кастилія? – питає Ана, італійка.
– Кастилія-Бастилія, – каже філософічно Весна, красива югославка.
Педро малює олівцем якийсь контур і, вишукуючи слова, доходить до древніх часів, коли люди з якогось приводу мандрували величезними просторами того, що ми сьогодні називаємо Європою і Азією. В своїх мандрах вони змішувались поміж собою і осідали, а згодом рушали далі, несучи з собою власні мови, як прапори. Вони створювали великі родини, хоча й особливо не знались між собою, а єдиними тривалими речами в тому всьому були слова.
Запалюємо сигарети в той час, коли Педро робить креслення і доводить подібності, добуваючи зі слів серцевину, ніби виймає кісточки з вишень. Для тих, хто розуміє той виклад, поволі стає ясно, що всі ми, що сидимо тут, на цих сходах, і п'ємо каву та їмо тости, всі розмовляли колись однією і тою самою мовою. Ну, може, не всі. Не наважуюсь питати про свою мову, та й Мурра з Нігерії вдає, що не розуміє. А коли Педро розгортає над нами темну, густу хмару передісторії, всім хочеться під неї втиснутись.
– Ніби якась Вавилонська вежа, – підсумовує Анжело.
– Так можна було б це визначити, – киває сумно головою кастильянець Педро.
А ось і Маргарет. Прибігає, спізнившись, як звичайно. Їй завжди бракує часу, завжди вона десь позаду. Маргарет – моя; говорить тою самою мовою, отож її світле, зарожевлене зусиллям обличчя видається мені радісно близьким. Я наливаю їй чаю і мащу тост маслом.
– Честь, – шелестить вона, і це стає знаком до розпаду розмови на всякі можливі мови.
І вже всі рожево-білі панни гомонять по-своєму; слова, як дерев'яні колоди, тріскотять, спадають по сходах наниз до кухні, пральні, складів з білизною. Чути, як вібрує від них фундамент готелю “Capital”.
Шкода, але перерва вже закінчується, і треба повертатись на свій поверх, де чекає
Решта кімнат
Розходимось, балакаючи, але одразу ж довгі коридори накидають нам мовчання. І так уже буде. Мовчання – то цнота покоївок в усіх готелях світу.
226-й щойно замешканий. Валізки ще не розпаковані, газета не розгорнена. Чоловік (бо чоловіча косметика в ванній), напевно, – араб (арабські написи на валізці, арабська книжка). Але зараз собі думаю: що мені до того, звідки черговий гість Готелю і що тут робить. Я здибаюсь з його речами. Людина – лише привід, для якого всі ці речі з'явились тут, лише фігура, яка переміщує речі в часі і просторі. Власне кажучи, всі ми – гості речей, таких малих, як одежа, і таких великих, як готель «Сарітаї». Цей араб, і японці, і я, і навіть Міз5 апе. Нічого не змінилось від часів, про які оповідав Педро. Іншого вигляду набули готелі та багажі, проте подорож триває далі.
У кімнаті нема багато роботи. Гість повинен був приїхати вночі, навіть не вкладався в ліжко. Зараз вийшов, мабуть, у справах, а розпакується, коли повернеться. Або поїде далі, у світ, піддаючись звабам подорожі своїх речей. У ванній зауважую з задоволенням, що він не мився, а замість туалетного паперу використовував серветки для обличчя.
Він мусив бути знервованим або неуважним, що свідчить про те, що раптом відчув себе відчужено, коли таксі привезло Його сюди вночі з летовища.
В таких випадках приходить зненацька бажання сексу. Ніщо так не підкорює світ, як секс. Напевно, він швидко вибіг на пошуки тіл жіночих чи чоловічих, тих слабких човнів, які безболісно перевозять через кожен неспокій, кожен страх.
Кімната 227 є такою самою, як 226. Така сама одиничка. Тільки тут гість мешкає довший час. Я не пам'ятала б цього, якби не той самий запах цигарок, алкоголю і безладу. І те саме поле битви, яке лякає мене: розставлені всюди склянки з недопитими напоями, цигарковий попіл, розлитий сік, відро для сміття повне пляшок з-під горілки, тоніку, коньяку. Запах замкненого кола і безнадії. Відчиняю вікно, вмикаю кондиціонер, але це ще більш поглиблює атмосферу ситуації безвихідності, тому що показує контраст між тим, що свіже і здорове, і тим, що затхле і хворе. Той тип (кільканадцять краваток накинутих на двері шафи) інший, аніж решта гостей. Не тільки через те, що п'є і творить безлад, але через те, що запам'ятовується. Він не пильнує меж показу себе і вираження через свої речі. Не дбає про зовнішній вигляд. Виливає весь свій внутрішній розгардіяш і віддає Його в руки когось такого, як я. Почуваюсь тут санітаркою, і навіть це мені до вподоби. Перестеляю ліжко, зранене нічним безсонням, змиваю рани від соків зі столу, витягую пляшки з тіла кімнати, немов витягую колючки. Навіть прибирання пилососом – це промивання ран. На кріслі акуратно складаю новенькі і дорогі забавки, куплені, напевне, вчора, – плюшеві прояви болісного почуття вини. Той тип повинен був довго стояти перед дзеркалом і вибирати краватки. Може, він навіть міняв костюми, однак кожен різновид себе був йому огидний. Згодом пішов до ванної – на вмивальнику стоїть недопитий напій. Він був незграбним і безпомічним, вилив шампунь на кахель і намагався його витерти білим рушником. Пробачаю йому це. Виправляю ці його помилки. Упорядковую його косметику. Знаю, що він боїться постаріти. Ось крем проти зморщок, пудра, туалетна вода найкращої якості. Є також рум'яна і туш для очей. Щоранку, наляканий чужістю свого обличчя, він мусить ставати перед дзеркалом і неслухняними руками повертати йому попередній вигляд. Хитається, недобачає, присувається до дзеркала, бруднить його пальцями. Розливає шампунь, лається, Хоче витерти його, а потім по-англійському, французькому чи німецькому каже:
