Шафа (збірка) - Ольга Токарчук
– Чи хочеш почати гру ще раз? ТАК/НІ? – запитав блакитний екран.
– НІ.
Наступного тижня Д. опрацьовував нову програму, нову гру, яка мала шанси виправити все. Вона мусила вже на початку позбутись тенденції до занепаду. У цій грі можна буде створити світ від початку, ще раз, без помилок. Називалась SemiUniverse.
У неділю він зачав гру вперше.
– Дивись, – сказав своїй жінці, яка присіла на поручень крісла з пальцями, складеними в лікувальному мудри, – ото є Ніщо, яке містить безкінечну кількість вимірів усього.
І чекали вони весь день і всю ніч, проте Ніщо не хотіло розвиватись, бо ж було досконале. Д. підходив до вікна і дивився згори на понурих від чаду та спраги голубів.
– Нічого не роби, – сказала його дружина і подивилась на нього з-під опущених повік. – Так добре, нехай так триває.
– Ти певен, що не хочеш відділити Світло від Темряви?
– ТАК/НІ? – запитав комп'ютер.
– І ТАК, і НІ, – відповів Д.
Тоді побачили вони великий вибух. Були свідками народження із первісної Цілості чотирьох великих сил. Співчували простору, розірваному вибухом. Бачили, як поставав час, що у своєму зародку виглядав нічим, краплею отрути, а з її гніву бралась матерія і зверталась одразу в вогняну кулю злості.
І побачив Д., що нічого не було добре, отож підвівся і поглянув крізь вікно туди, де всихаючий від спраги світ чекав на дощ.
Номери
У готелі
“Capital” зупиняються лише люди заможні. Для них існують швейцари, зодягнуті в Лівреї, стрункі вифрачені кельнери з іспанським акцентом; для них – безшумні ліфти, усі в дзеркалах; для них – клямки кольору міді без права затримувати відбитки пальців два рази в день витерті дрібною югославкою; для них – килимами стелені сходи, якими ходять вони лише тоді, коли поймає їх клаустрофобія ліфта; для них – великі дивани, тяжкі стьобані покривала, сніданки в ліжку, кондиціонери, біліші за сніг рушники, мила, пахучі шампуні, сидіння унітазів, свіжі часописи; для них Бог створив Анжело від Брудної Білизни і Запату від Спеціальних Замовлень; для них шмигають коридорами покоївки в біло-рожевих уніформах, а серед них я.
Але, можливо, що «я», то забагато сказано. Небагато залишається мене, коли в комірчині, в кінці коридору, переодягаюсь у смугастий фартушок. Він-бо знімає мої власні кольори, мої безпечні запахи та улюблені сережки, мій сміливий макіяж і черевики на високих підборах. Забирає також мою екзотичну мову, моє дивне ймення, розуміння жартів, мімічні зморшки, уподобання до небувалих тут страв, пам'ять дрібних випадків – і стаю гола в тому біло-рожевому фартушку, ніби постала раптом з морської піни. І від того моменту
Моїм стає весь третій поверх
у кожен weekend. Приходжу на восьму і не мушу поспішати, бо о восьмій усі багаті люди ще сплять. Готель голубить їх у собі, колише безпечно, ніби є він великою мушлею посеред міста, а вони – коштовними перлами. Десь далеко будяться авта, а підземне метро змушує ніжно тремтіти верхівку трави. Готельним подвір'ям залягає ще холодна тінь.
Я входжу через двері, що ведуть з подвір'я, і відразу відчуваю той дивний запах змішаних між собою засобів для чищення, випраної білизни і кам'яних стін, які пітніють від надміру постійно змінюючих один одного людей. Ліфт зупиняється переді мною, готовий до послуг. Тисну кнопку п'ятого поверху і їду до свого начальника, Міз8 І апе, за розпорядженнями.
Завжди між третім і четвертим поверхами ледь торкається мого обличчя щось подібне до страху, що ліфт зупиниться і зостанеться назавжди, як бактерія, ув'язнений у тілі готелю «Саріїаї». А коли Готель прокинеться, то почне мене неквапом перетравлювати, добереться до моїх думок і поглине все те, що ще від мене залишилось, поживиться мною, поки безголосно зникну. Та ліфт милосердно випускає мене назовні.
Miss Lang сидить за своїм письмовим столом в окулярах, що тримаються їй на кінчику носа. Таку зовнішність повинна мати королева всіх покоївок, президентша дев'яти поверхів, шефиня сотень простирадел і наволочок, камердинер килимів та ліфтів, конюх щіток і пилососів. Вона дивиться на мене поверх скелець і відшуковує картку, призначену спеціально для мене, а на ній, в колонках і віконечках, діагноз цілого третього поверху, стан кожного покою. Miss Lang не помічає гостей Готелю. Може, є вони поважними особами для ще вищого персоналу, хоч важко собі уявити, що може бути хтось поважнішим, гречнішим, аніж Miss Lang.
Для неї Готель є, ймовірно, довершеною структурою, швидше живим, аніж нерухомим буттям, про яке усі ми мусимо дбати. Зрозуміло, що пролітають, пропливають через нього люди, зігрівають місця в його ліжках, п'ють воду з його мідних сосків. Але вони минаються, відходять. Ми і Готель зостаємось. Тому Miss Lang описує мені кімнати, ніби вони – це місця, заселені духами, завжди в порядку пасивному: зайняті, брудні, покинуті, вільні кілька днів. Дивиться при цьому неохоче на мої цивільні лахи, на сліди поквапного макіяжу. Та я вже з карточкою, заповненою красивим, трохи вікторіанським почерком Miss L., іду коридором, обдумуючи стратегію, зважуючи сили.
Тоді-то непомітно я переходжу з частини господарчої у Частину для Гостей. Пізнаю це за запахом – мушу підвести голову, щоби його розпізнати. Часом мені це вдається: пахне чоловічим арманімом, або лягерфельдом, або розкішним, витонченим боухероном. Знаю ці запахи з дешевих проб в “Vogue”, знаю, як виглядають флакони. Пахне також пудрою, кремом проти зморщок, шовком, крокодилячою шкірою, кампарі, розлитим у ліжку, цигарками марки “Caprice” для вишуканих частунків. Це, власне, і є той своєрідний запах третього поверху. А радше не весь запах; радше перший пласт специфічного запаху третього поверху, який я впізнаю, немов давнього знайомого, тоді, коли поспішаю до своєї комірчини, де відбувається
Перевтілення
Я в рожево-білій уніформі вже по-іншому дивлюсь на коридор. Не шукаю запахів, не притягують мене власні віддзеркалення в мідних клямках, не прислухаюсь до своїх кроків. Тепер у перспективі коридору мене цікавлять понумеровані прямокутники дверей. За кожним з восьми цих прямокутників
