Шафа (збірка) - Ольга Токарчук

мучусь, стелячи тяжке покривало. Знову я біля нього. Тепер задом. Коли вкладаю подушки, відчуваю його погляд на моїх литках. Присуваюсь до стіни і ховаю ноги за ліжко. Раптово робиться мені соромно за свої пласкі чорні капці і мимоволі стаю навшпиньки. Зараз шкодую, що я в цій недоладній, безликій уніформі з фартушком і ключами на паску, а не в одній з тих вишуканих суконь, які бачила в американців. Почуваюсь несвіжою, мокрою від поту, змученою. Знаю, що зараз чоловік за комп'ютером нахабно на мене дивиться. Його погляд торкається мене десь біля комірця, замка-блискавки, але я вже по другому боці ліжка. Ще раз доведеться пройти повз нього і покласти малі подушки, однак знову мусила б стати задом до того хижого погляду, тому просто кидаю подушки на ліжко. Присідаючи за брудною білизною, постіллю того чолов'яги, який на мене дивиться, відчуваю, що моє тіло набубнявіло і хоче вискочити з уніформи. Чи мала б виправдовуватись? І яким тоном, мовою, чому? Відходжу до дверей з опущеним поглядом. Збираю коробку зі своїми рідинами, губками – і я біля дверей.

– Дякую дуже, – кажу, та знаю, що зовсім не маю за що дякувати. Це він повинен галантно вклонитись і поцілувати мені руку. А я – зробити реверанс чи щось подібне.

Бачу, як чолов'яга вибачливо киває головою, і в тому його ледь позначеному усміху є щось таке, що я з полегшенням торкаю клямку.

– До побачення, – каже він, але я більше ніколи не хочу бачити його.

Я вже за дверима.

Стою ще хвилю і прислухаюсь. Вся спітніла, болять ноги, м'язи трясуться від утоми. Гак поспішала, що заощадила море часу. Добре було б охолонути внизу.

Залишаю коробку під стіною і йду на четвертий поверх, туди, де є малий прохід до squar, звивиста, бокова сходова клітка і де починається

Таємнича частина готелю

для постійних гостей. Сходжу кількома сходинами вниз, проходжу повз одні, другі двері і врешті стаю перед бар'єром глибокої, на чотири поверхи сходової клітки. Дивлюсь вниз і бачу звідси перший поверх. І – як звичайно – нікого.

Тільки напівморок і спокій. Так найкраще відпочивається, коли дивишся вниз, де все стає щораз меншим і віддаленішим, менш виразним і химерним.

Squar – то, направду, найбільш таємнича частина готелю. Треба бути дуже кмітливим, щоб не заблукати тут. Одні сходи, проходи, півповерхи і повороти. Це різновид вежі з відгалуженнями, яка складається з трьох поверхів, а на кожному з них – дві кімнати з номерами, починаючи від сьомого. Знаю, що загалом там вісім кімнат, проте не можу собі уявити, в яких закамарках знаходяться ті дві, що залишились. Може, мешкають в них мізантропи або нелюбі дружини, небезпечні брати-близнюки, понурі коханки. Може, винаймає їх мафія для нелегальних угод або керівники держави, щоб тут, у замкненому спіральному просторі, побути кимось звичайним.

У squar`і кімнати мають інший вигляд, це, власне кажучи, апартаменти. Вони, можливо, менш вишукані або, може, вишукані у зовсім іншому стилі. Тут шафи сховані в стінах, веранди, дивні меблі і несправжні книжки. Цілі покої заставлені несправжніми книжками: Шекспір, Данте, Донн, Вальтер Скотт. Коли взяти таку до рук, виявиться, що це пуста картонна коробка, обгорнута палітуркою. Бібліотеки пустки.

Коли сходиш squar`ом униз, до туалетів для персоналу, треба бути особливо уважним, щоб не заблукати. На початку це зі мною траплялось. Відчиняла знайомі двері, але вони не провадили туди, куди мали, залишала свою коробку з інвентарем на якихось сходах, але згодом не вміла її віднайти. Захоплювалась репродукціями натюрмортів, що висять на стінах, а потім думала, що вони мені снились. Тут діється щось дивне з простором. Простір не любить спіральних сходів, коминів і колодязів. Тоді він має тенденцію до розпаду на лабіринти. Найкраще триматись бар'єра колодязя, так, як я зараз, не дивитись ні вниз, ні вгору, а лише перед собою.

Раптом зупиняє мене якийсь звук, десь нижче діється щось, що звучить підозріло ритмічно, – пуфф, пуфф і скрипіння. Сходжу навшпиньки поверхом нижче, напружена, як кішка. Стогін, скрипіння, стогін, скрипіння. Що то? Наближаюсь до дверей, які схожі на усі двері Готелю. Тільки в шпарині біля підлоги бачу металеві кріплення і виразно чую ті дивні звуки і до того ж – сапання. Обережно прикладаю вухо до дверей, і зараз сапання робиться щораз скорішим, гвалтовнішим, а скрипіння – жахливішим. Відскакую налякана, робиться мені гаряче, брязкають ключі при паску.

З того боку все припиняється. Я тихенько вибігаю на сходи і поверхом вище підходжу до бар'єра. Клацають відщеплені кріплення, двері кімнати відчиняються, і чоловік у самій білизні виставляє голову у коридор. У руці він тримає якийсь прилад, повен пружин, щось таке, як складний еспандер.

Відступаюсь швидко під стіну. Мені важко заспокоїти розбурхану уяву.

Сходжу по темних звивистих сходах у підвал, де знаходяться наші туалети. Тут світло від гидких ламп денного освітлення. Добігаю до туалета і зачиняю за собою двері. Хлюпаюсь холодною водою, мию обличчя і руки, але це не дає бажаної прохолоди. Сідаю на унітаз. Не доходить сюди жоден звук. Стерильно, тихо, безпечно. Детально і зосереджено оглядаю порошок для миття ванн та туалетів, паперові рушники, велику купу туалетного паперу і писане рукою Міз5 Гапе оголошення – Коротка Історія Цивілізування Персоналу.

Найперше Miss Lang написала: «Як думаєш, чому Готель впровадив торбинки одноразового вжитку?» і підпис: “Miss Lang”. Але, ймовірно, жодна з дівчат не змогла відповісти на це запитання, бо внизу – наступна картка:

«Чи могла б ти вживати паперові торбинки для усіляких використаних засобів?» Але і те прохання не дало результату, бо нижче червоним чорнилом Miss Lang, дописала категоричне: «Прошу не кидати гігієнічні прокладки і тампони в унітаз!»

Сиджу ще трохи і споглядаю форму кожної літери. Потім спускаю воду, поправляю волосся і рушаю на свій поверх, бо залишилась мені ще одна кімната,

Остання кімната

Вже по другій, і почався рух. Офіційний ліфт їде вгору і вниз, хряскає, закриваючи і відкриваючи двері. Гості вибираються до міста, шлунки домагаються lunch`у. Анжело від Брудної Білизни розташувався в моїй комірчині і збирає постільну білизну у свої мішки.

– Скільки тобі ще залишилось? – питає він.

– Одна, – кажу я і в черговий раз бачу, що місцем для Анжело не повинен бути навіть такий вишуканий готель, як цей, але «Пісня пісень». Він міг би собі ходити, скакати по горах, і був би, як молоде оленятко. Бо Анжело