Престиж - Крістофер Пріст

за стіл. Невдовзі він дістав колоду карт і запропонував нам «знайти панянку». Старші робітники посміялися з нього й спробували відмовити інших брати участь у таких розвагах, проте кілька чоловіків вирішили подивитися на те, що він покаже. Незначні суми грошей почали переходити з рук у руки. Я не робив ставку, бо не мав власних заощаджень, але один чи два гравці були готові ризикнути кількома пенсами.

Найбільше мене вражало, наскільки природно й невимушено Нунен поводився з картами. Його рухи були такими швидкими! Такими точними! Він розмовляв м’яко й переконливо, коли демонстрував три карти, плавно опускав їх сорочкою догори на маленьку скриньку, що лежала перед ним, перетасовував довгими пальцями, а потім робив паузу й пропонував нам угадати даму. Робітники мали менш гострий зір порівняно зі мною, тож їм рідше вдавалося розгледіти потрібну карту, ніж мені (хоча я помилявся частіше, ніж угадував).

Згодом я запитав у Нунена:

— Як тобі це вдається? Навчиш мене?

Попервах він відмахувався, повторюючи, що це дрібниці, але я наполягав на своєму.

— Я маю зрозуміти, як ти це робиш! — торочив я.— Дама покладена посередині, ти пересуваєш карти лише двічі, і вона виявляється не там, де я очікував. У чому секрет?

Якось під час перерви він не став виманювати гроші у робітників, а відвів мене в тихий куток сараю і показав, як треба маніпулювати трьома картами таким чином, аби руки дурили очі. Дві карти — даму й будь-яку іншу — необхідно було легенько стискати між великим і середнім пальцями лівої руки, а третю карту тримати в правій руці. Розкладаючи карти, він робив перехресний рух руками; його пальці ледь торкалися поверхні столу і на мить завмирали, завдяки чому складалося враження, буцімто дама буде першою. Але насправді вислизала зовсім інша карта, причому майже в усіх комбінаціях. Це класичний картковий фокус, відомий під назвою «Три карти».

Коли я вловив ідею цього фокусу, Нунен навчив мене кількох інших трюків. Він показав, як притримувати карту в долоні, як оманливо тасувати, як знімати, щоб загадана карта здавалася першою чи останньою, як змусити глядача обрати загадану карту з-поміж інших карт, складених віялом. Усі ці тонкощі Нунен пояснював недбало, радше хизуючись переді мною, ніж ділячись досвідом. Він, певно, не здогадувався, з якою жадібністю я поглинав нові знання. Після закінчення уроку я спробував виконати фокус із дамою, але карти розлетілися підлогою. Я спробував знову. І знову. Не зупинявся навіть тоді, коли Нунен втратив до мене цікавість і пішов геть. Пізно ввечері, усамітнившись у своїй кімнаті, я таки засвоїв «Три карти» й перейшов до практики інших, мигцем побачених фокусів.

Настав день, коли Нунен завершив свою роботу, покинув майстерню і зник із мого життя. Відтоді я його не зустрічав. Завдяки йому вразливого хлопчика опанувала нав’язлива ідея. Я дав собі клятву будь-що оволодіти мистецтвом спритності рук, що також називалося «маніпуляцією» або «престидижитацією» (як я довідався з однієї книжки, терміново позиченої в бібліотеці). Саме на цій меті були зосереджені всі мої думки.

V

Упродовж наступних трьох років моє життя визначалося низкою важливих подій. По-перше, я стрімко перетворювався з підлітка на чоловіка. По-друге, мій батько швидко збагнув, що я мав хист до різьбярства, що було значно ціннішим за колісне ремесло. По-третє, я невпинно тренував руки для демонстрації фокусів.

Вищезазначені три аспекти мого існування перепліталися, неначе волокна канату. Ми з батьком мали за­роб­ляти на життя, тож я не міг відмовитися від виготовлення бочок, коліс і осей для возів, що було головним джерелом прибутку, проте, коли випадала нагода, мій тато або хтось з його майстрів навчав мене вишуканого ремесла червонодеревника. Батько мав великі плани щодо мене. Якби я виправдав його сподівання, він подарував би мені меблеву майстерню, якою я розпоря­джався би на власний розсуд. Він мріяв відійти від справ і допомагати мені. Ці наміри давали мені змогу скласти уявлення про його розчарування і нездійснені надії. Мої здібності до роботи з деревом пробудили в ньому спогади про юнацькі амбіції.

Тим часом я досяг відчутних успіхів в опануванні іншої професії, яку вважав своїм істинним покликанням. Увесь свій вільний час я присвячував ілюзіоністським практикам. Зокрема намагався засвоїти всі можливі види маніпуляцій з картами. На мою думку, в основі будь-яких фокусів лежала спритність рук так само, як проста тонічна гама становить основу найскладнішої симфонії. Мені було важко роздобути спеціалізовану літературу, але деякі посібники зі сценічної магії все ж таки вийшли у світ, і вперта людина мала шанс розшукати їх. Щоночі я ставав перед великим дзеркалом у своїй холодній кімнаті над аркою воріт і вчився притримувати карту в долоні, висувати з колоди, тасувати, ховати, розкладати на столі, складати віялом, знімати різноманітними хитрими способами. Я дізнався про найефективніші методи, що дозволяють фокуснику відвернути увагу глядачів і заплутати їх, скориставшись особливостями повсякденного сприйняття. Можна застосувати: масивну залізну клітку для птахів (ніхто не здогадається, що ґрати легко виймаються); м’яч, що здається завеликим, аби поміститися в рукаві; гостро заточений сталевий кинджал, чиє лезо (начебто!) не зігне жодна сила. Я швидко оволодів основними прийомами сценічної магії: спершу я вивчав той чи інший фокус, потім працював над деталями й доводив до автоматизму і зрештою домагався бездоганного виконання. Я ні на день не припиняв тренувань.

Сила й спритність рук стали запорукою мого професійного розвитку.

Зараз я ненадовго відволічуся від цих нотаток, аби розглянути свої руки. Відклавши перо вбік, я простягаю їх вперед і підношу ближче до світла, намагаючись забути про звичне бачення і подивитися на них поглядом стороннього спостерігача. Довгі тонкі пальці, охайно підстрижені нігті однакової довжини; ці руки не схожі на руки художника, чорнороба або хірурга — це руки червонодеревника, який став фокусником. Коли я повертаю їх долонями догори, шкіра виглядає блідою, майже прозорою, з темними суглобовими лініями між фалангами. Пучки міцних великих пальців м’які й округ­лі, але, щойно я напружую м’язи, на долонях утворюються тверді горбки. Повернувши кисті тильною стороною, я знову вивчаю чутливу шкіру, припорошену світлим волоссям. Мої руки приваблюють жінок; деякі зізнавалися, що вони в захваті від них.

Навіть тепер, у зрілому віці, я щодня треную руки. Я маю достатню силу, аби розчавити каучуковий тенісний м’яч. Я згинаю пальцями сталеві цвяхи, розбиваю дошку ребром долоні. Та сама рука, утримуючи монету в один фартинг між пучками середнього й підмізинного пальців, одночасно працює з реквізитом, пише на грифельній дошці або стискає лікоть добровольця з пуб­ліки; після закінчення всіх цих маніпуляцій фартинг якимось дивом вигулькує прямо з повітря.

На лівій долоні я маю невеличкий шрам — нагадування про юнацькі роки, коли я ще не навчився дбати про руки й розуміти їхню цінність. Щоразу, як я виконував фокуси з колодою карт, монетою, шовковою хусткою та іншими предметами, дедалі більше переконувався, що людська рука — дуже делікатний інструмент, тонкий, сильний і чутливий. Але одного ранку, працюючи в майстерні, я зробив неприємне відкриття — столярні роботи були вкрай небезпечними для моїх рук. Під час виготовлення ободу я заґавився: один хибний рух різцем, і мою ліву руку розсік глибокий поріз. Пам’ятаю, як я остовпів, не вірячи власним очам. Із рани хлинула багряна кров, стікаючи від зап’ястка до ліктя; зведені судомою пальці нагадували кігті