Престиж - Крістофер Пріст

Відтоді минуло багато років, китайського ілюзіоніста немає серед живих, тож я можу розкрити його заповітний секрет, чиї грандіозні масштаби мені вдалося осягнути того вечора.

Упродовж усього номера знаменитий акваріум залишався на сцені, поряд з артистом, готовий до раптової і загадкової появи бозна-звідки. Проте цей предмет був майстерно прихований від публіки. Прикриваючи акваріум просторим китайським плащем, фокусник тягав його за собою, затиснувши між колін, вичікуючи слушний момент, щоб приголомшити публіку ілюзією чуда. Жоден глядач не здогадався би, як виконується його трюк, хоча прості логічні міркування дозволяли миттєво докопатися до істини.

Але логіка магічним чином суперечила сама собі! Плащ був єдиним місцем, де можна було сховати важкий акваріум, проте здоровий глузд відкидав таке пояснення. Глядачі бачили перед собою немічного старого, який насилу волік ноги. Коли Цзин Лінь-Фу виходив розкланюватися, він спирався на руку асистента, а потім його відводили зі сцени.

Реальність суттєво відрізнялася від цієї картинки. Цзин був наділений неабиякою фізичною силою, що давала змогу носити реквізит вищеописаним способом. Переміщуючись з величезним акваріумом незручної форми, він мимоволі човгав ногами, мов поважний чиновник. Ця манера ступати привертала увагу, загрожуючи розкриттям професійних секретів. Ось чому він узяв собі за правило ходити так завжди й за жодних ­обставин — ні вдома, ні надворі, ні вдень, ні вночі — не виявляв свою здатність нормально рухатися.

Такою є сутність людини, яка грає роль чарівника.

Глядачі чудово знають, що фокусники роками репетирують свої номери й ретельно готуються до кожного виступу, але мало хто усвідомлює, наскільки далеко заводить ілюзіоністів потреба дурити публіку. Бажання кидати оманливий виклик законам природи перетворюється на справжню манію, що супроводжує їх до остан­нього подиху.

Цзин Лінь-Фу теж став жертвою власної одержимості. Прочитавши цю історію, ви, певно, зрозуміли, що подібна одержимість притаманна і мені. Жага до містифікації визначає моє життя, впливає на всі мої рішення, контролює всі мої дії. Навіть зараз, коли я взявся за написання мемуарів, вона підказує, про що можна розповідати, а про що краще промовчати. Я порівняв мій стиль викладу подій з демонстрацією начебто порожніх рук, але насправді за кожною фразою криється здоровань, що прикидається безсилим стариганом.

IV

Наша майстерня процвітала, тож мої батьки мали можливість заплатити за моє навчання в академічній гімназії «Пелем» — початковій школі, якою керували панянки Пелем. Гімназія розташовувалася на Істбурн-стрит, біля руїн середньовічного міського муру, неподалік від гавані. Там, під безперервні несамовиті крики чайок, посеред смороду протухлої риби, що просякав повітря над усім узбережжям, я засвоював ази читання, ­письма, арифметики, а також вивчав історію, географію і жахливу французьку мову. Усі отримані знання стали мені в пригоді, а марні спроби оволодіти французькою, за іронією долі, призвели до того, що згодом, будучи дорослим чоловіком, я виходив на сцену в образі французького професора.

Шлях до школи й назад пролягав через узгір’я Вест-Гілл, забудоване лише на окремих ділянках поблизу нашого будинку. Мені доводилося петляти вузькими стежками, протискаючись крізь пахучі зарості тамариску, що заполонили майже все місто. За тих часів Гастінгз стрімко розвивався — з’явилося чимало нових будинків і курортних готелів. Я не помічав цього, тому що школа містилася в старій частині Гастінгзу, а курортна зона починалася за Білою скелею. Колись давно гостроверхий стрімчак підірвали, щоб розчистити місце для широкої променад-алеї вздовж набережної. Незважаючи на всі ці зміни, життя у старовинному районі йшло своїм звичаєм, як і сотні років тому.

Я міг би багато чого розповісти про мого батька — як хорошого, так і поганого,— але обмежусь хорошим, аби не відхилятися від своєї власної історії. Я любив його й саме завдяки йому здобув навички столяра, не підозрюючи, що одного дня ці вміння принесуть мені славу і багатство. Запевняю, що мій батько був працелюбним, не схильним до пияцтва, чесним, кмітливим і великодушним на свій лад. Із робітниками поводився справедливо. Оскільки глава сім’ї не вирізнявся набожністю і не відвідував церкву, він прищепив нам цінності світського гуманізму, згідно з якими людська активність чи бездіяльність не передбачає заподіяння шкоди ближньому. Він був здібним теслею і вправним колісником. У нас удома часто траплялися сварки, проте пізніше я зрозумів, що бурхливі конфлікти обумовлювалися його душевними переживаннями, причини та сутність яких були мені невідомі. Хоча батько ніколи не виміщав на мені свій гнів, я трохи побоювався його, але, попри все, щиро любив.

Моя мама звалася Бетсі Мей Борден (у дівоцтві Робертсон), а батько — Джозеф Ендрю Борден. Я мав сімох братів і сестер, проте двоє померли немовлятами, до мого народження. Я не був ані старшим, ані молодшим із дітей; батьки не виявляли до мене особливої ніжності. З більшістю братів та сестер я добре ладнав.

У віці дванадцяти років мені звеліли полишити школу і влаштуватися підмайстром у батьківській майстерні. Отак почалося моє доросле життя в тому сенсі, що я проводив значно більше часу з дорослими, ніж з однолітками, і моє майбутнє постало доволі чітким і конкретним. Ці два фактори мали провідне значення.

По-перше, я просто навчився працювати з деревом. З раннього дитинства я звик до його запаху і вигляду, але мав слабке уявлення про те, що відчуває людина, коли рубає, розколює чи розпилює дерево. Щойно я взявся до роботи в майстерні, як сповнився поваги до дерева й збагнув, чого можна досягти завдяки йому. Правильно висушене й добре розрубане дерево вражає природною фактурою; це красивий, міцний, легкий і піддатливий матеріал. Дерево набуває будь-якої форми й поєднується практично з усіма іншими матеріалами. Його можна фарбувати, знебарвлювати, згинати. Воно є оригінальним і водночас банальним. Саме тому будь-який предмет, виготовлений з дерева, здається нормальним, надійним, заспокійливим і рідко впадає у вічі.

Коротко кажучи, це ідеальний матеріал для ілюзіоніста.

У майстерні я не мав жодних привілеїв попри те, що був сином власника. Першого ж дня мені наказали виконувати найважчу, найвиснажливішу роботу — розпилювати колоди разом із другим підмайстром. Робочий день тривав дванадцять годин — ми розпочинали о шостій ранку, а закінчували о восьмій вечора; нам дозволялося зробити лише три короткі перерви, аби втамувати голод. Гадаю, жодне інше випробування не зміцнило би моє тіло настільки досконало й не навчило би мене ставитися до деревини з певним острахом і повагою. Отак я промучився кілька місяців, оволодіваючи азами професії. Потім мене перевели на менш складну і більш відповідальну роботу — я вчився розрізати, обточувати й шліфувати дерево для колісних спиць та ободів. У той період я здебільшого спілкувався з колісними та іншими майстрами, що працювали на мого батька, і рідше бачився з приятелями-підмайстрами.

Одного ранку, десь за рік після того, як я покинув школу, в майстерні з’явився найманий робітник на ім’я Роберт Нунен. Йому доручили відновити зруйновану ураганом задню стіну двору, що давно потребувала ремонту. Поява Нунена стала третім фактором, що справив вирішальний вплив на моє майбутнє.

Заклопотаний роботою, я не звернув на нього уваги, але о першій дня, коли настав час обіду, Нунен сів разом з усіма за верстат, що слугував нам