Престиж - Крістофер Пріст

— У вашому листі сказано, що це чистісінька правда.

— Повторюю, я хотіла зустрітися з вами. Схильний до білокації чоловік — чудовий привід.

Вона засміялася так, як сміються люди, коли очікують, що співрозмовник оцінить вдалий жарт. Я гадки не мав, до чого вона хилить.

— Невже ви не могли зателефонувати до редакції? — спитав я.— Або написати мені особисто?

— Так, могла… Просто я не була певна, що ви саме той чоловік, який мені потрібен. Спочатку хотіла познайомитися.

— Не розумію, чому ви вирішили, що я маю зацікавитися релігійним фанатиком, здатним до білокації.

— Так склалося. Вплинула полеміка про сутність магії і таке інше.— Вона очікувально глянула на мене.

— За кого ви мене мали?

— Ви син Клайва Бордена. Правнук Альфреда Бор­дена. Правильно?

Вона старалася не відривати від мене погляду, проте якась нестримна сила немовби змушувала її відвертатися. Знервована, ухильна поведінка призвела до створення натягнутої атмосфери, для якої, здавалося б, не було жодних підстав. На столі залишалися тарілки з недоїденими закусками.

— Чоловік на ім’я Клайв Борден — мій біологічний батько,— підтвердив я.— Але я був усиновлений іншою родиною у віці трьох років.

— Ясно. Отже, я не помилилася. Ми з вами колись зустрічалися. У дитинстві. Тоді вас звали Нікі.

— Не пригадую,— сказав я.— Мабуть, я був дуже малий. А де ми зустрічалися?

— Тут, у цьому будинку. Ваш батько теж був. Ви справді нічого не пам’ятаєте?

— Анічогісінько.

— Може, у вас збереглися інші спогади про ті часи?

— Уривчасті. Але це місце я точно не пам’ятаю. Хоча ваш будинок мав би вразити дитячу уяву, хіба  ні?

— Зрозуміло. Ви не перший, хто каже таке. Моя сестра Розалі ненавиділа цей будинок і за першої-ліпшої нагоди поїхала звідси.— Вона підхопила дзвіночок, що лежав на підставці, і двічі подзеленчала.— На десерт я люблю пити щось гаряче. Бажаєте приєднатися до мене?

— Так, дякую.

Невдовзі з’явилася місіс Мейкін, і леді Кетрін встала з-за столу.

— Ми з містером Веслі перейдемо до вітальні, місіс Мейкін.

Піднімаючись широкими сходами, я відчув раптову потребу втекти, забратися з дивного будинку. Ця жінка знала про мене більше, ніж я сам, причому йшлося про часи, які я викреслив із пам’яті. Безсумнівно, настав день, коли я волею-неволею мусив перетворитися на Бордена. Спершу його книжка, а тепер — запрошення. Все було взаємопов’язане, але її інтриги мене не стосувалися. Чому я маю перейматися цим чоловіком та його родичами, що відвернулися від мене?

Ми повернулися до кімнати, де я вперше побачив Кейт, і господиня рішуче зачинила двері. Вона, ймовірно, здогадувалася про моє бажання дременути й прагнула якнайдовше затримати мене.

На низькому столику, між кріслами й канапою, красу­валася срібна таця, де були розставлені кілька пляшок, келихи й відерце з льодом. Один із келихів уже був наповнений якоюсь сумішшю (певно, її приготувала місіс Мейкін).

Кейт жестом запросила мене сісти й спитала:

— Що ви питимете?

Правду кажучи, я залюбки випив би кухоль пива, але на таці стояли міцні напої.

— Те саме, що й ви.

— Американське віскі з содовою. Бажаєте?

Я погодився, і Кейт змішала дві порції. Усівшись на канапі, вона підігнула під себе ноги й одним духом випила половину келиха.

— Як довго ви можете залишитися? — поцікавилася вона.

— Встигну випити віскі.

— Я хочу поставити вам чимало запитань.

— Стосовно чого?

— Стосовно того, що сталося, коли ми були дітьми.

— Навряд чи я допоможу вам,— сказав я. Очевидно, що вона полюбляла пити й розумілася на напоях. Це певною мірою зближувало нас. На вихідних я зазвичай випивав із друзями. Однак її очі досі бентежили мене — часом вона пронизувала пильним поглядом, а часом косилася кудись, унаслідок чого складалося враження, буцімто за моєю спиною, поза полем зору, ходить якийсь незнайомець.

— Одна коротка відповідь може зекономити купу часу,— зауважила вона.

— Гаразд.

— Чи є у вас ви брат-близнюк? Може, він помер у дитинстві?

Здригнувшись від несподіванки, я пролив віскі на штани. Довелося відставити келих і промокнути рідину серветкою.

— Чому ви питаєте?

— Отже, він у вас є? Чи був колись?

— Не знаю. Гадаю, так, але мені не вдалося розшукати його. Інакше кажучи… Я не певен.

— Мабуть, я очікувала на таку відповідь,— мовила вона.— Хоча сподівалася почути іншу.

VII

— Якщо йдеться про Борденів,— сказав я,— попереджаю, що я нічого про них не знаю.

— Розумію. Але ви один із них.

— Був. Це прізвище стало для мене чужим.— Зненацька переді мною розгорнулася історія її роду, понад триста років безперервної зміни поколінь: спільне прізвище, спільний будинок, спільне минуле. Моя особиста історія починає відлік від трьох років.— Сумніваюсь, що ви маєте уявлення про життя в прийомній сім’ї. Я був малою дитиною, коли батько позбувся мене. Якби я весь час страждав через його рішення, нічого путнього у мене б не вийшло. Я давно поставив крапку в наших стосунках, бо вибору не було. Нині маю нову родину.

— Проте ваш брат досі носить прізвище Борден.

Щоразу, як Кейт згадувала мого брата, я відчував укол совісті, тривоги й цікавості. Судячи з усього, вона користувалася цим, аби послабити мою оборону. Існування брата-близнюка завжди було моїм таємним переконанням, частиною моєї особистості, яку я нікому не розкривав. А зараз переді мною сиділа незнайомка й говорила про нього як про реальну людину.

— Чому це вас турбує? — спитав я.

— Коли ви вперше почули про мене, моє прізвище викликало якісь асоціації?

— Ні.

— Чи знайоме вам ім’я «Руперт Енджер»?

— Ні.

— А Великий Дантон, фокусник?

— Ні. Колишня сім’я мене не обходить. Я хочу вийти на слід брата. От і все.

Упродовж нашої розмови Кейт часто прикладалася до келиха й зрештою вихилила його. Вона подалася вперед, змішала ще одну порцію і спробувала долити віскі й мені. Пам’ятаючи, що ввечері мені за кермо, я відвів руку, перш ніж вона наповнила мій келих по вінця.

— Мені здається, що доля вашого брата пов’язана з подіями столітньої давнини,— мовила вона.— З одним із моїх предків, Рупертом Енджером. Ви стверджує­те, що не чули про нього, і тут немає нічого дивного, але наприкінці минулого століття він був знаменитим фокусником. Виступав під псевдонімом Великий

Дантон. Його переслідував інший ілюзіоніст на ім’я Альфред Борден. Ваш прадід. Чи відомо вам щось про ­нього?

— Лише те, що він написав книжку. Гадаю, ви її наді­слали.

— Їхня ворожнеча тривала багато років. Вони постійно шкодили один одному, заважали виступати на сцені. Ця історія викладена в книжці Бордена. Принаймні, з його позиції. Ви прочитали її?

— Не встиг. Отримав посилку сьогодні вранці…

— Я подумала, що вам буде надзвичайно цікаво.

І знову я замислився над тим, навіщо копирсатися в минулому. Бордени залишилися десь у глибинах віків. Вони відмовилися від мене, і я майже нічого не знаю про них. Кейт обговорювала те, що хвилювало її, а не мене. Я слухав із ввічливості. Вона навіть не здогадувалася, що напоролася на невидимий опір, захисний механізм, що його підсвідомо виробляє покинута дитина. Аби звикнути до нової родини, я мусив забути про все, що стосувалося минулого. Скільки разів треба це по­вторити?

Кейт оголосила, що хоче показати мені дещо. Відставила вбік