Престиж - Крістофер Пріст

опублікована видавництвом “Гудвін & Ендрюсон” у Лондоні 1905 року, призначалася виключно для професійних фокус­ників, які погоджувалися скласти клятву про нерозголошення. Примірники першого видання стали бібліографічною рідкістю і наразі є недоступними широким колам читачів.

Нинішнє видання вперше виходить великим накладом. Текст відтворено без скорочень; збережено всі оригінальні ілюстрації, а також коментарі й примітки британського графа Колдердейла, знаного поціновувача сценічної магії.

Автор, Альфред Борден, прославився як вина­хідник легендарного трюку “Нове транспортування людини”. Борден виступав під псевдонімом “le Professeur de Magie”[1] і був провідним ілюзіоністом першої декади ХХ сторіччя. На початку кар’єри його підтримували впливові покровителі — Джон Генрі Андерсон і Невіл Маскелайн. Сучасниками Бордена були Гудіні, Девід Девант, Чун Лін-Су, Бюатьє де Кольта. Він жив у Лондоні, але часто гастролював Сполученими Штатами та Європою.

Строго кажучи, цю книжку не можна вважати навчальним посібником, проте, вона містить надзвичайно цікаву інформацію про одного з найвидатніших ілюзіоністів усіх часів і дає вичерпне уявлення про ілюзіоністські прийоми, що приверне увагу як любителів, так і професіоналів».

Я вважав кумедним той факт, що один із моїх предків був ілюзіоністом, хоча особливої зацікавленості не відчував. Більшість трюків, зокрема карткові, навіюють на мене нудьгу. Деякі телевізійні шоу справляють неабияке враження, проте я ніколи не прагнув дізнатися, яким чином досягаються такі ефекти. Пригадую один влучний вислів: «Що ревніше фокусник захищає свої секрети, то банальнішою виявляється їхня сутність».

Книга Альфреда Бордена мала один великий розділ, присвячений картковим фокусам; у другому розділі описувалися фокуси із сигаретами і монетами. До кожного розділу додавалися інструкції та пояснювальні схеми. В останньому розділі йшлося про сценічні трюки; численні ілюстрації зображували ящики з потаємним відділенням, скрині з подвійним дном, столи з підйомним механізмом, прихованим за лаштунками, та інший реквізит. Я бігцем проглянув текст.

Перша половина книжки не містила ілюстрацій — тут були викладені подробиці біографії автора й загальні відомості про світ магії. Ця частина починалася так:

«Перший запис зроблено 1901 року.

Моє ім’я — моє справжнє ім’я — Альфред Борден. Історія мого життя — історія таємниць, що повсякчас супроводжували мене. На цих сторінках вони описані вперше і востаннє; другого рукопису немає.

Я народився восьмого дня травня місяця 1856 року, в приморському містечку Гастінгз. Ріс здоровим, жвавим хлопчиком. Мій батько був відомим на всю околицю торговцем, бондарем і колісником. Наш будинок…»

На мить я уявив, як автор цієї книжки пише мемуари. Чомусь мені бачився образ високого темноволосого похмурого бородача, який, насунувши вузькі окуляри, злегка зігнувся над острівцем світла, випромінюваного настільною лампою, що стояла біля його ліктя. Усі домочадці зберігають шанобливе мовчання і виходять з кімнати, даючи йому можливість спокійно працювати. Безперечно, мої фантазії не мали нічого спільного з реальністю, але відкинути стереотипні уявлення про предків буває непросто.

Я замислився про ступінь родичання. Якщо я — прямий нащадок Альфреда Бордена (інакше кажучи, про бічну лінію не йдеться), тоді він має бути моїм прадідом чи прапрадідом. Якщо припустити, що Борден народився в 1856 році, йому було років сорок п’ять, коли він завершив роботу над книжкою. Малоймовірно, що цей чоловік був батьком мого батька. Все вказує на те, що він належав до попередніх поколінь.

Передмова була написана приблизно в тому ж стилі, що й авторський текст, що ряснів докладними екскурсами в історію створення книжки. Судячи з усього, в основу було покладено щоденникові записи Бордена, що не призначалися для публікації. Колдердейл суттєво розширив нотатки, роз’яснив незрозумілі фрагменти й надав опис більшості трюків. У передмові не згадувалися додаткові біографічні відомості, проте я сподівався знайти їх у подальших розділах.

Щоправда, я не бачив зв’язку між цим твором і своїм братом — єдиним із кревних родичів, хто цікавив мене.

Аж раптом загудів мій мобільний. Телефонувала Соня, секретарка мого редактора. Я відразу запідозрив, що Лен Вікем наказав їй зв’язатися зі мною — перевірити, чи сів я на поїзд.

— Енді, плани щодо машини змінилися,— повідомила вона.— Гальма відмовили. Ерік Ламберт відігнав її до автосервісу.

Вона продиктувала мені адресу станції технічного обслуговування. Я не поїхав до Шеффілду на своїй машині, бо мав скористатися цією розвалюхою, яку постійно ремонтували. Інакше Лео не погодився би покрити дорожні витрати.

— Чи хоче Дядечко передати мені ще щось?

— Наприклад?

— Йому потрібен репортаж?

— Так.

— Є якісь новини?

— Надійшов факс із в’язниці штату Каліфорнія. Вони підтвердили, що Франклін перебуває там.

— Ясно.

Щойно ми попрощалися, я набрав номер батьків і поговорив із татом. Сказав, що виїхав до Шеффілду, а звідти попрямую до Скелястого Краю і, якщо вони не заперечують (звісно, не заперечують), можу заночувати у них. Батько був задоволений. Вони з Джилліан досі мешкали у Вілмслоу, графство Чешир, а я наразі працював у Лондоні й рідко відвідував їх.

Крім того, я сказав, що отримав посилку.

— Ти знаєш, навіщо тобі надіслали цю книжку? — спитав він.

— Гадки не маю.

— Плануєш прочитати?

— Я не в захваті від такого чтива. Трохи погортав сторінки. Може, прогляну згодом.

— Енді, я помітив, що автор носить прізвище Борден.

— Так. Та жінка якось пояснила це?

— Здається, ні.

Закінчивши розмову, я поклав книжку в портфель і заходився роздивлятися краєвиди, що пролітали за вікном. Небо затягнули сірі хмари, по склу барабанив дощ. Я спробував зосередитися на історії, що стала приводом для цього відрядження. У штаті працівників газети «Кронікл» я вважаюсь оглядачем відділу новин, що насправді є далеким від реальності. Річ у тім, що мій батько теж був журналістом і свого часу працював на манчестерську «Івнінг Пост», що належала до того ж медіаконгломерату, що й «Кронікл». Він пишався, що мене запросили на роботу до Лондону, хоча я підозрюю, що моє працевла­штування — його заслуга. Я не надто обдарований і нічим особливим не вирізнявся під час стажування. Мене давно непокоїть думка, що одного дня доведеться пояснювати батькові, чому я звільнився з престижної (на його думку) посади в одній з найвідоміших британських газет.

Поки що я тримаюсь на плаву. Нинішнє відрядження стало наслідком попередньої роботи: кілька місяців тому я працював над матеріалом про групу уфологів-ентузіа­стів. Відтоді мій начальник — головний редактор Лен Вікем — доручав мені завдання, пов’язані з шабашами відьом, левітацією, самозайманням, виникненням кіл на засіяних полях та іншими паранормальними явищами. Як засвідчила практика, більшість епізодів були вигадками, тож мої репортажі надзвичайно рідко потрапляли на газетні шпальти. Однак Вікем знову і знову наказує мені висвітлювати такі теми.

Цього разу ситуація дещо відрізнялася. Вікем повідомив із певним злорадством, що хтось із членів секти зателефонував до редакції і спитав, чи планує «Кронікл» опублікувати репортаж про нещодавню подію. Почувши ствердну відповідь, він наполіг, щоб цим зайнявся я. Сектанти читали деякі мої статті і вирішили, що мої тексти мали необхідну частку здорового скептицизму, що давало підстави сподіватися на об’єктивне викладення фактів. Попри це (а може, внаслідок цього), все вказувало на те, що йдеться про чергову «дуту сенсацію».

Десь у графстві Дербішир, у великому заміському маєтку, осіла каліфорнійська секта, що звалася «Церк­ва радості імені Христа Ісуса». Минулого тижня одна з парафіянок померла природною смертю. Це сталося за присутності її доньки та