Престиж - Крістофер Пріст

Саме тоді на мене нахлинули емоції, і я почав дякувати йому з таким пафосом і захопленням, що мені соромно це згадувати.

Десь за пів року після тієї незабутньої зустрічі я таки поїхав до Лондону й розшукав містера Маскелайна. Відтоді почалася моя кар’єра ілюзіоніста. Я виклав у загальних рисах історію знайомства з містером Андерсоном, що призвела до знайомства з містером Маскелайном. Не хочу докладно описувати всі мої кроки на шляху до здобуття слави й професійного вдосконалення; зупинюсь лише на тих епізодах, що мають безпосередній стосунок до цієї оповіді. В моєму житті був тривалий період, коли я відточував свою майстерність, експериментуючи прямо на сцені, і мої виступи рідко задовольняли мене. Не бачу сенсу відновлювати в пам’яті ті часи.

Знайомство з містером Андерсоном і містером Маскелайном мало вирішальне значення ще й тому, що вони були єдиними ілюзіоністами, з якими я спілкувався на перших етапах мого становлення, коли Угода ще не набула теперішньої форми. Ніхто, крім них, не знає секрет моїх номерів. Містер Андерсон, на жаль, покинув цей світ, але Маскелайни — включно з містером Невілом Маскелайном — досі виступають на сцені. Я знаю, що вони зберігатимуть мовчання; на них можна покластися. Точніше, я мушу довіряти їм. Я не маю наміру звинувачувати містера Маскелайна в тому, що мої секрети іноді опинялися під загрозою. Тим паче, що мені відоме ім’я винуватця.

Зараз я повернусь до основної сюжетної лінії, адже збирався це зробити до того, як перебив себе.

Х

Кілька років тому в якійсь газеті наводилися слова одного фокусника (здається, то був Девід Девант): «Ілюзіо­ністи охороняють свої секрети не тому, що вони є значущими й оригінальними, а тому, що вони є незначними й тривіальними. Дивовижні сценічні ефекти часто досягаються настільки сміхотворними засобами, що фокуснику було б соромно зізнатися, як це робиться».

Якщо стисло, саме в цьому полягає парадокс сценічної магії.

Побутує думка, що номер буде «зіпсовано», якщо секрет його виконання розкриється. Так вважають не лише фокусники, а й глядачі. Людям подобається атмо­сфера загадковості, і вони не хочуть, аби щось її порушило, хоч би як їм кортіло дізнатися, яким чином створюється ілюзія.

Фокусник, ясна річ, прагне зберігати свої таємниці та успішно заробляти гроші й надалі. Це загальновизнаний факт. Утім, він стає жертвою власної потайливості. Що довше номер тримається в репертуарі, що частіше виконується на сцені, що більшу кількість людей введено в оману, то важливішою видається місія ілюзіоніста приховати ключ до розгадки.

З часом проблема загострюється. Трюк набуває популярності, чимало фокусників імітують або видозмінюють його, що спонукає артиста постійно вдосконалювати техніку, внаслідок чого номер стає ще більш заплутаним і таємничим. Проте його сутність не змінюється. Секрет залишається дрібним і тривіальним. Що більшу славу здобуває виконавець, то більше він боїться викриття, що загрожує його репутації. Потайливість перетворюється на справжню манію.

Ближче до суті справи.

Усе своє життя я зберігав мою особисту таємницю, прикидаючись кульгавим (звісно, в переносному сенсі — це прозорий натяк на Цзин Лінь-Фу). Наразі я дожив до сивини і, зізнаюсь відверто, досяг такого рівня заможності, що сцена втратила колишню привабливість. Чи мушу я, висловлюючись фігурально, «кульгати» решту свого життя і чіплятися за таємницю, про яку мало хто знає і майже ніхто не переймається її існуванням? Гадаю, ні, не мушу. Ось чому я вирішив позбутися давньої звички й розповісти всю правду про «Нове транс­портування людини». Так називається трюк, що зробив мене всесвітньовідомим. На переконання багатьох фахівців, це неперевершений взірець сценічної магії.

Спершу я опишу те, що видно з глядацької зали.

Потім відбудеться Розкриття Таємниці.

Саме з цією метою я почав вести щоденник. А тепер, як і домовлялися, я відкладаю перо вбік.

ХІ

Три тижні не розгортав щоденник. Я не маю давати жодних пояснень і не хочу нічого чути. Таємниця «Нового транспортування людини» належить не лише мені. От і все. Крапка. Що ж це за божевілля охопило мене?

Упродовж багатьох років таємниця добре служила мені, витримала чимало атак тощо. Хіба не для цього укладалася Угода?

Чому ж тоді я пишу, що подібні секрети є тривіальними? Тривіальними! Невже я присвятив життя чомусь тривіальному?

Перші два тижні мого періоду мовчання я провів у тяжких роздумах над цими темами.

Як зазначалося вище, мої нотатки (книжка, щоденник, оповідь — як краще назвати?) — безпосередній результат Угоди. Чи врахував я всі можливі наслідки?

За умовами цієї Угоди, я маю нести відповідальність за всі свої висловлювання — навіть необачні й непродумані. Саме так я чиню, удаючи, ніби ті слова вимовив я. Саме так я чиню, коли ролі змінюються. Принаймні мені здається, що я добре це роблю. Єдність цілей, дій і висловлювань — основоположний принцип Угоди.

Тому не вимагатиму, щоб я перегорнув щоденник на кілька сторінок назад і викреслив рядки, де обіцяю розкрити таємницю. (З тієї самої причини я не знищуватиму те, що пишу зараз.)

Розголошувати таємницю не можна — це навіть не обговорюється. Доведеться ще трохи «покульгати».

Мені огидна думка про те, що Руперт Енджер ходить по цій землі! Іноді мені вдається забути про нього, викреслити з пам’яті цього негідника та його діяння, але він усе одно не зникає. Доки він житиме, мій секрет буде під загрозою.

Я дізнався, що він досі виконує свою версію «Нового транспортування людини» й навіть дозволяє собі зверта­тися до глядачів із зухвалими заявами: «Цей трюк часто намагаються відтворити, але ніхто не зміг його вдосконалити». Я скаженію, уявляючи ці виступи; мене нудить від подробиць, які мені переповідають. Подейкують, що Енджер винайшов новий спосіб переміщення, і його номер непоганий на вигляд. Щоправда, він має один великий недолік — повільність. Хай би як Енджер хизувався своєю майстерністю, та він ніколи не випередить мене — я рухаюсь значно швидше. Бідолаха аж зі шкури пнеться, стараючись вивідати правду!

Угода має залишатися в силі. Жодних зізнань!

ХІІ

Якщо я вже згадав Енджера, докладно розповім, як ми посварилися вперше і як почалася наша ворожнеча. З моїх записів стане очевидно, що саме я став ініціатором конфлікту. Я цього не приховую і не знімаю із себе відповідальності.

Зазначу, що мене збила з пантелику прихильність високим ідеалам. Коли я зрозумів, що припустився помилки, то спробував виправити ситуацію. Ось як це ­сталося.

Мистецтво ілюзіонізму привертає увагу певних персонажів, які розглядають престидижитацію як простий спосіб обдурити довірливих і багатих людей. Вони використовують те саме обладнання і той самий реквізит, що й професійні ілюзіоністи, але роблять вигляд, ніби справді творять дива.

На перший погляд може видатися, що такі авантюристи майже не відрізняються від професіоналів, що грають роль чарівника на сцені. Але між ними лежить прірва.

Приміром, іноді я починаю свої виступи з номера «Китайські кільця». Недбало тримаючи в руках кільця, я виходжу на середину освітленої сцени. Нікого не попереджаю, що робитиму. Глядачі бачать (думають, що бачать, або дозволяють собі думати, що бачать) десять блискучих металевих кілець. Кільком особам дозволяється торкнутися й оглянути кожне кільце, після чого добровольці публічно підтверджують, що воно суцільнолите, без прорізів і зчленувань. Потім я забираю всі кільця і, на превеликий подив