Вар'яти: Вибрана проза - Богуміл Грабал

під балконом, то червонів би — не так від сорому, як від хвилювання, що раптово щось трапиться, що матінка забуде потрібну роль і почне грати іншу. Уже сама думка про те, що підніметься завіса і з’явиться моя мама, навіювала мені жах: раптом я побачу її іншою, аніж бажав би. Мені бігме дужче подобалися товстезні матусі, які вічно сиділи в хаті, усі в турботах про сімейство, — приблизно так само, як і батько прагнув бачити матінку хутше в інвалідному кріслі, аніж як вона щодня пританцьовує.

Крім того, городяни при зустрічі мали звичай поплескувати мене по спині, оце, мовляв, синочок тієї пані, котра так чудово грає в театрі, і поводилися зі мною так, начебто я теж грав у театрі. Тому, чи то гуляючи головною вулицею, чи прямуючи до школи, чи повертаючись додому, я завжди бентежився через те, що ніде в нашому містечку мені не вдавалося залишитися на самоті: люди першими віталися зі мною, дружньо махали рукою, хоч я зовсім їх не знав, хіба що з вигляду. Тому-то я ледь не нишком прокрадався у місто і завмирав у галереї під колонами, і крамниця зі шкірами та старими кістками в мене за спиною була моєю янгольською почесною вартою, а пан Реґер — янголом-охоронцем. Купа кісток на запліччі його крамниці і сморід звіриних шкір слугували мені запорукою того, що люди обминуть це місце стороною…

Узагалі ж члени театрального гуртка грали спектаклі про самих себе, хоча п’єси були, зрозуміло, зовсім не про них і дія їхня розгорталася в інший час і в іншому місці. Тієї зими почали працювати над «Шестикласницею». У броварню на читання приходили дружини тих, хто бував у нас на м’ясних бенкетах і їв куріпок та скибки хліба зі смальцем, і я сидів на кухні, не в змозі рушити з місця від того, що бачив і чув. Матінка грала головну роль, що пасувала їй якнайкраще, але коли я зрозумів, що її подруг збираються грати ці товсті тітки, то подумав спершу, що вони будуть грати набуцім, так би мовити, дерти лаха заради жарту; однак уже після другої проби я допетрав, що тітоньки грають насправді, ба навіть вони певні, начебто ніхто, крім них, оцих самих товстуль, не зуміє зобразити шестикласниць. І вони всі дуже старалися і стрибали по кімнаті, а після читань матінка йшла до театру в образі Тані, по вуха закоханої у вчителя Сихраву, а татко, перевіряючи вдома, як вона вивчила текст, закривав одне око стрічкою і був до того закоханий у матінку, що, подаючи їй відповідні репліки, млосно зітхав, у нього навіть тремтів голос, і, посилаючись на те, що так матінка ще краще запам’ятає роль, грав із нею фінал другої дії, коли Таня, вибігаючи з класу, губила носовичок. І тоді батько ставав на коліна, піднімав той носовичок, цілував його, простягав руки до дверей тієї кімнати, де сховалася матінка, і шепотів: «Таня!»

А потім репетиції продовжувалися в театрі, і матінка поставила просто у броварні швейну машинку — для кравчині, що шила гімназійні форми, щоб гімназистка Совова, гімназистка Мрачкова, гімназистка Валашкова на прізвисько Штурпакова і моя матінка могли перевдягтися в сині, вище колін, спідниці зі складочками і сині матроски та начепити на голови кожна по великому білому банту. І в той вечір, коли костюми були готові, до нас з’явилися дружина пана аптекаря, і дружина пана судового радника, і дружина пана вчителя і, сяючи, надягли їх; вони перебиралися в спальні, весело підхихикуючи, тому що вже ввійшли у свої ролі. Штурпакова кричала:

— Дівчатка, у нас новий учитель! Кажуть, він красень, і в нього тільки одне око…

А Мрачкова відповідала:

— Йому й одного вистачить, а то подивився б на нас обома очима і втік після першого ж уроку!

А Валашкова їм:

— Будемо кликати його Жижкою! А він і справді вчений? Шкода, що він не веде уроки любові, я б, либонь, ходила на додаткові заняття.

А я сидів на кухні, втискаючись плечима у стіну, і мені було так соромно, що на чолі виступав холодний піт, і я червонів від почутого. Коли ж розчахнулися двері спальні й у вітальню, просто під палаючу люстру, вибігли чотири гімназистки в плісованих спідничках та матросках, а головне, з величезними бантами на головах… І вони трималися попід руки, і пирскали в долоньки, і незграбно підстрибували в мештиках на високих каблуках… Отут-то я й зрозумів, що «Шестикласниця» — це гаплик усьому їхньому театру.

А матінка вбігла останньою, теж в образі гімназистки, неприродно сміючись, та й усі ці дами сміялися, причому видно було, що вони знали, як це фальшиво, але трималися за руки, допомагаючи одна одній повірити в те, чого не було: у те, що їм під силу по-справжньому перевтілитися в шестикласниць. І вони свистіли і кричали, і в них раз у раз підверталися каблуки, але, зрештою, усі дами одягнули свої хутерка і пішки рушили до міста, щоби продефілювати головною вулицею, і зайти до готелю «На Князівській» випити гарячого чаю та показати городянам живу рекламу того, що незабаром представлятимуть у місцевому театрі. Аж тоді я зрозумів, що дядечко Пепін з його дурним моряцьким кашкетом — по суті нормальна людина.

Я сидів на стільці, притулившись до стіни, і думав про красиву дівчинку з четвертої міської школи. У класі відчинилися двері, і вона ввійшла до нас, хлопчиків, і звернулася до пана старшого вчителя — що, мовляв, пан вихователь ненадовго просить мене до дівочої школи і що незабаром мене відпустять назад. І я пішов. На ній була така ж, як у мене, матроска, і вона повела мене на горище школи для хлопчиків, де були оббиті жерстю двері, які вона відімкнула, і ми прокралися на горище, і вона знову замкнула двері. А потім вона повела мене під балками кудись далі, але на півдорозі зупинилася, так що я на неї ледь не налетів, ми стояли впритул одне до одного, а вона так засапалася, що її блюзка підіймалася, вона була зовсім близько і пахнула, як троянда і як черемшина, її очі виявилися зовсім поруч з моїми, і я теж важко дихав, дивлячись униз, а вона тицьнула мене в груди і прошептала:

— Це правда?

Я знав, про що мова, але все-таки спитав:

— Що?

І вона сказала, що в мене на грудях є гола русалка. Я кивнув, і дівчинка зашептала:

— Можна