Вар'яти: Вибрана проза - Богуміл Грабал
І я кивнув і так ослаб, що не міг розщіпнути синій смугастий комір… вона пильно дивилася на мене, і дихала, і розстібала мої гачки, і її пальці тремтіли, коли вона розгорнула мою матроску… і от вона стояла і дивилася, а я підняв очі і глянув на неї, і отут вона зі здивуванням в очах видихнула:
— Яка красива!
Отже, вона дивилася, а потім пальцем обвела татуювання… Але тут десь ляснули двері, і вона швидко прикрила мені груди і защіпнула синій смугастий комір, а потім подала мені руку, я взяв її й відчув, яка вона ніжна — немов підгарля у вола, і дівчинка вела мене, і мені хотілося, щоб це не кінчалося, щоб я завжди міг іти під проводом цієї руки — куди завгодно, до кінця століття я хотів тримати у своїй хлоп’ячій руці її дівочу руку. Але усе скінчилося, вона відімкнула оббиті жерстю двері, і ми опинилися в коридорі на протилежному боці хлопчачої школи, і вона знову повернула ключ у замку, й ми опинилися у школі для дівчаток, спустилися на поверх нижче і відчинили двері, і я при яскравому світлі побачив перед собою пана вихователя, що вивів мене на підвищення і сказав:
— Ну от, хлопчику, дівчатка з четвертої школи не знають, як Савл перетворився у Святого Павла, розкажи їм про це!
І я подивився на клас, за партами сиділи учениці четвертої міської школи, і я бачив, що половина їх вбрана в матроски, і що в них великі очі, і що вони поважно дивляться на мене, а та, що привела мене сюди, посміхалася мені і показувала ключ — як наш таємний знак… Я подумки перегорнув сторінки біблійної історії і побачив картинку, яку я розфарбував кольоровими олівцями, і почав читати те, що стільки разів читав перед сном у ліжку: як Савл їхав на коні і як його вразила блискавка… І коли я вже майже дочитав цю історію, я знову глянув на дівчаток, вони якось посумнішали, і пан вихователь весело зауважив:
— Виявляється, дівчатка, хлопчик з п’ятого класу знає більше за вас! Дякую тобі!
І дівчинка з ключем встала, і ми знову піднялися сходами до дверей, і вона знову відкрила їх і замкнула за собою, і це якось дуже ясно показало мені, що на горищі, загальному для двох шкіл, тільки ми з нею — і більше нікого. Але вона крокувала вперед, не затримуючись, вона не хотіла вже нічого знати, не хотіла постояти зі мною, вона навіть не вела мене за руку, вона просто проводжала мене, відчинила двері, знову замкнула їх за собою, і ми спустилися поверхом нижче, де вона відчинила двері нашого класу і передала подяку пана настоятеля. І я сів на місце, я сидів зовсім розгублений і тупо дивився перед собою, точнісінько так, як зараз, у кухні, коли матінка й інші шестикласниці подалися до містечка, щоб робити проби вистави «Шестикласниця»…
Успіх «Шестикласниці» виявився настільки ґрандіозним, що на прем’єрі, відразу по закінченні першої дії, глядачі викликали не тільки матінку, але й усіх інших акторів, і з захопленим галасом зустріли появу однокласниць Тані. Коли ж закінчилася друга дія і пан старший учитель, що грав Сихраву, підняв загублену матінкою хусточку, підніс її до вуст, поцілував і вигукнув, простягаючи руки до Тані, що у зніяковілості вибігла з класу: «Таня!..», і завіса повільно пішла вниз, і кольоровий прожектор освітив трьома кольорами національного прапора викладача Сихраву і чорну стрічку, що прикривала йому одне око, отож, коли завіса вже опустилася і люди, підхоплюючись, кричали: «Браво! Браво!», завіса знову піднялася, і з’явився режисер, власник друкарні пан Минарж, який повідомив сумним голосом, що вистава припиняється, бо війська гітлерівського райху, що на світанку перейшли наш кордон, зайняли Прагу і щойно добралися до нашого містечка, отже він закликає городян зберігати спокій…
Глядачі ж, які знали про це ще зранку, не квапилися, але коли зачули, що йде сніг і що біля колони на честь Діви Марії зупинилася мотоциклетна колона і мотоциклісти усі в шоломах та при зброї, то тільки після цього незадоволені передчасно завершеним спектаклем, посунули на площу, у ніч, де при світлі газових ліхтарів роз’їжджали у ґумових плащах солдати чужої армії — ґумові фігури, статуї за завісою мокрого снігу. І шестикласниці вискочили в своїх хутерках у ніч, їхні білі банти світилися в темряві, вони побігли до готелю «На Князівській», щоб випити там гарячого чаю, такого самого, хоча все ж таки не зовсім такого, який пили шестикласниці у третій дії, на ковзанці зі студентами.
РОЖЕВА КОНЮШИНА
Пан настоятель Спурний, викладаючи біблійну історію, умів говорити таким тихим і ніжним голосом, аж ми щоразу думали, ніби душею він ширяє не в класі і взагалі не в нашому містечку, а десь в іншому місці, десь у землі Ханаанській, плаває по Генісаретському озеру чи перебуває в Тарсі. З усього, що відбувалося в ті часи, найдивовижніше трапилося зі Святим Павлом.
Мою уяву вражала думка про те, що от я, приміром, їжджу на ровері, а тут з небес лупить блискавка, я падаю на землю і раптом стаю зовсім іншою людиною.
Можливо, пан настоятель любив розповідати про Святого Павла тому, що сам він одного чудового дня віз у свому авті баронесу з Кипарисової садиби і, минаючи головну вулицю та перемикаючи швидкість, замість перемикача схопився за коліно баронеси і врізався у вітрину пана Мілана Гендріха, що торгував «чарівними сорочками», але, якщо не вважати розбитого лобового скла, ні з настоятелем, ні з баронесою серед цих сорочок у вітрині нічого не трапилося. І я увірував, що він врятувався чудом, тому що сорочки, які продавав Мілан Гендріх, приносили щастя.
Цілими тижнями в його вітрині та в «Ольшанській газеті» усіма фарбами блискала реклама… Під час бійки в Драгелицях гендляра-цигана шпиркнули ножиком у серце, але тому що на Лайошові Ружичці була сорочка від Мілана Гендріха (вулиця Палацького), з ним нічого не трапилося. Щотижня я розкривав «Ольшанську газету» і читав там про чергове чудо. Під риштованням, котре завалилося, знайшли такого собі Йозефа Бандру, але тому що на ньому була сорочка від Мілана Гендріха (вулиця Палацького), з ним нічого не трапилося. І отако щотижня нове чудо: з людиною, яку переїхав потяг, чи яку підстрелили при полюванні на куріпок, завдяки
