Вар'яти: Вибрана проза - Богуміл Грабал

йому на голову велику жменю рожевих квітів. Пан настоятель занурився в ту конюшину вже по пояс, віз був такий набитий, що жінка внизу не могла вже й бачити їх обох, їй доводилося ставати на пальці, щоб закидати вилами конюшину нагору, де щоразу з’являлися тільки руки настоятеля, що ловили ту конюшину на вила. І от старша сестра, взявши віжки, підігнала скрипучого воза до останньої копиці, і я з мосту побачив, що пан настоятель раптом у цій конюшині упав на панянку, так він і лежав на ній, засипаний рожевими квітами, і враз, нахиливши голову, всю в конюшині, поцілував дівчину довгим поцілунком, вона ж зімкнула руки в нього на потилиці; віз скрипів, коні ледве тягли його, так що шкіра на їхніх могутніх стегнах збиралася складками, а пан настоятель усе лежав на панянці і цілував її, ноги в неї були розкинуті, широко розкриті очі дивилися в небо. Старша сестра зупинила коней, набрала повні вила свіжої конюшини, але нагорі її ніхто не підхопив, тому що пан настоятель лежав у конюшині на дівчині, волосся й обличчя в обох було засипане рожевими квітами, і вони цілувалися так довго, що, здавалося, знепритомніли. І при цьому я знав, що з паном настоятелем нічого не трапиться, тому що свою білу сорочку він купив у магазині Мілана Гендріха, вулиця Палацького, 156.

ЯРМІЛКА

Знову я в ливарному. І вже зоддаля бачу рознощицю Ярмілку, котра волоче коновки з зупою. Спішу їй навперейми, а так на неї задивляюся, що сліпить очі. Вона вже на шостому місяці, а коли роззявляє вуста, я вкотре пересвідчуюся, що їй не стає половини зубів. Але вона така простацька, що для мене кращої й нема.

Йду біля неї і шепочу:

— То коли, Ярмілко, будемо мали весілля?

А вона відказує:

— Коли коров’яче гівно зацвіте!

Кажу:

— Гов! Гов! То ви вже мене не любите?

А вона, як по-писаному:

— Ні, бо весь час літаєте, як би мали пірце в дупі.

Ставлю коновки, котрі помагав їй нести, дивлюся на неї вичікувально, а вона опускає очі. Бачу спухлі повіки, бачу синці під очима… ну так — має на собі нині той бавовняний жакетик, підперезаний шнурком. Зводить очі і каже:

— Чого на мене так дивитесь як баран на ворота?

А я їй пояснюю:

— Бо останнім часом ви охололи до мене. Може, б ви бодай напилися від мене?

І подаю їй черпак, але Ярмілка відвертає голівку:

— Ще чого, я б вам краще туди нацюняла!

Підношу коновки і несу їх далі, бо ж не пасує, аби жінка в тяжі двигала таку ваготу. Біля школи Ярмілка спирається на ріг будинку і блює. Коли знову повертає до мене поблідлу, вимучену фізію, виправдовується:

— Все через те, вуйку, що я така спухла!

І обома руками підтягає свій випуклий живіт.

Я спитав:

— То як? Той ваш був уже у вас?

Заяскріла:

— Був. Я вже лежала в ліжку, як прийшли хлопаки з Цврчовиць та й гукали через пліт: «Пані, чи Яруш вдома?» А він був з ними. То мама вийшла до воріт і каже: «А то що за гості, пане Ярославе? Що то за вибрики такі, дівку нам напомпувати, а потім кинути?»

Ярмілка спинилася і споважніла:

— І знаєте, вуйку, що він їй відповів?

— Де там, не знаю.

А Ярмілка вже з криком:

— Сказав до мами: «Ну то що, цьотко, маю ся всрати з радощів?» Вуйку, чи то так женихи говорять?

— Певно, що ні. Принаймні, не повинен би, — відказую, беручи коновки.

А Ярмілка тягне мене плаксиво за рукав:

— Ну, видите, яке то в нас може бути весілля! Але я вже за ним лазити не буду! Бо то все через його мамуську, я їй того не подарую! Влечу до неї колись і скажу: «Нате, маєте внучка і всадіть його собі до дупи!»

Знервувалася, але ми вже заходимо до їдальні, а там її вітають:

— Але ж ти, Ярмілко, нині файно напхана! Що ти проковтнула — циліндра чи капелюха?

Тільки ж Ярмілку голіруч не візьмеш:

— Відчепіться, лобузяки! Кожен вдає кавалера, а як ’му жінка з доброго серця дасть, то потім її обтраскає з ніг до голови та ще й додому анонімку пошле, що вона курвиться з жонатим.

Вона кричить і сміється, бо добре їх знає. А ті вже пробують помацати її пузо, аж мусить вигинатися і кохлею замахуватись.

— Геть, бо дам ті по писку!

Я приглядаюсь Ярмілці звіддалік і порівнюю її зі всіма жінками, яких знав. І не можу надивитися. Певно, власне для неї сам Сталін написав отой вислів, що висить у нього попід вусиками: «Добрі робітники — то такі, котрі не бояться труднощів». Бо Ярмілка направду не боїться труднощів, перемагає їх, бореться з ними… А я собі хлебчу зупу неквапом — так, аби зостатися з Ярмілкою на самоті. Врешті вона сіла край столу і студить собі обличчя об цинкову поверхню. Я кажу:

— Я чув, що ви в неділю розмовляли з паном Ярославом?

Не підводячи голови, відказала:

— Та… не звертав на мене уваги, танцював щоразу з іншою, а це так обурило мою сестру, що вона під час танцю підійшла до нього і говорить: «І тобі не встидно анітрохи? Та ж ти зробив моїй сестрі байстрюка, а тепер перед нею курвишся з іншою! В неї через те серце мало не лусне!» А він її лясь у писок! Ну скажіть, вуйку, чи то порядно — так-во пальнути даму по писку, ще й танцюючи? Ну скажіть!

— Ні, непорядно.

— Ну, бачите? — розвела руками. — Але я піду до суду і нехай мені за дитину платить!

Втішаю її:

— Спокійно, Ярмілко, все повернеться на ліпше, він тільки тепер отак перед шлюбом стругає з себе великого пуриця.

На те Ярмілка з мискою в руці, задивлена кудись, розм’якла:

— Гадаєте, справді? Та ж я його так люблю… А без нього, що б то було за життя? І так до засраної смерті?.. А скільки я вже і плакала, і яйкала…

Я підводжуся, бо мушу вже йти, та й кажу заспокійливо:

— Ну, вже добре…

Ярмілка відчиняє двері і гукає:

— Вуйку, прийдете коли-небудь ще?

***

Я порпаюся за складом