Вар'яти: Вибрана проза - Богуміл Грабал

принижених, якби йшлося тільки про мене, або про пару тисяч, але таких лише у нас сотні тисяч, мільйон… І хто за них заступиться, хто обстане за панотцем, який дістав дожиттєво за те, що відмовив останнього причастя комуністичній бабці? Для мене вистачить того їдного панотця, аби не бути комуністом, чи капіталістом, волію радше бути нічим.

Рееґен тягнув своє:

— Знаєш, є такий рентґен, який проникає крізь м’ясо, кості, але я хтів би такого рентґена, який би прозирав у душу. І нині пізнав би-м ту душу, якби американські танки з’явилися тут, перед нашою ливарнею, або перед секретаріатом центрального комітету, або перед Домом Армії, — Ганнес радісно розсміявся. — Ото була б розвага!

А я нагорнув лопату графіту, підкинув його в повітря і став у хмарі.

Ганнес Рееґен крикнув:

— Ще! Ще!

І ми почали обкидатися графітом і катулятися в ньому. Ганнес нахилився до мене і сказав:

— У концентраку, коли есесівцям було нудно, вони скликали апель і влаштовували нам День Дитини, в руках мали бичі, а за поясами револьвери. Спочатку був танець ведмедя — в коло з руками догори, за десять хвилин слабші падали, а есесівці добивали їх бичами або з револьверів. Потім влаштовували ганзейський марш, потім цюцю-бабки і знову ті слабші були добиті, після цього — жабка, небо-пекло-рай… Хто потрапив усередину, тому вважай пощастило, але ті, скраю, діставали такого лупня, що не довго витримували… Так виглядав наш День Дитини.

Я поклав обличчя на графіт, дивлячись зизом на Ганнеса, і не годен був дошолопати, як то так, що досі я за ним нічого такого не помічав. Пізніше крізь прочинену браму ми дивилися на арештанток, котрі на снігу в білому сонці гнули спини по шлакових териконах. Рееґен сказав:

— Бачиш он ту, це секретарка народних соціалістів, дістала сім років, але тверда з неї штучка. А що ти думаєш про Сланського?[4]

— Що тут думати, невинний хлоп, ніц ’му не бракувало. Як ся придивити до його прибутків, то був чистий американський мільйонер. Нащо йому було комусь запродуватись? Стільки мав того маєтку, різних лашків-файталашків! Видається мені, що Сланський недостатньо точно виміряв високу напругу Комінформу, або навіть перебільшив. Був уже в літах і не потрафив пристосуватися до нових тактичних вимог партії, тому мусив відійти, так само, як перед ним відійшли Бухарін, Зинов’єв, Радек… Остання послуга партії. Аби партія і держава могли йти далі…

Ганнес встав зі словами:

— Шкода, що ти не був з комуністами в коцентраку, бо ж ти неабиякий бувалець… Ти гля — щур! — В отворі стіни з’явився великий настраханий щур. Ганнес взявся знову вантажити графіт і продовжив: — Хліб там добувалося таким чином, що відволікали увагу щурів і крали його. Якось щур укусив одного і той помер.

— А що там робили ті щури? — спитав я.

— Так тільки, есесмани тримали їх для забави.

Тут я собі щось пригадав:

— Коли я був у ливарні на перший піврічний термін, то приручив собі щура. Завше о пів на десяту він вилазив з-під корита і йшов пити, я йому для забави клав люстерко, але гладити себе він не дозволяв. Одного разу піймали його в пастку і пошпурили до корита з соляною кислотою. І всі потім спостерігали за тим, як він плаває, а кислота поступово стягує з нього шерсть, далі шкуру. А потім його штрикали палками, аж поки не замучили на смерть, якби ти це бачив…

Ганнес занепокоївся:

— Ти не повинен мені цього говорити, я не можу чути, як мучать звірят. У Кремниці фірман шмагав коня, я кинувся на нього і він збив мене батогом, а я вдарив його каменем.

Я йому на те:

— То нічого. Коли німці евакуювали Силезію під час тих страшних морозів, то перевозили у відкритих вагонах овець і, коли такий потяг заїхав до нас на станцію, я побачив, як ті вівці з голоду жеруть на собі кожухи… Або цілі тлуми худоби теж у відкритих вагонах, Боже, як ті корови виглядали по трьох тижнях! А потім перевозили людей, але того я так не переживав, певно, тому, що люди мають розум, можуть ся забити, чи жестом щось показати…

Зиркнувши на Ганнеса, я зауважив, що він плаче, шепочучи:

— Ти не повинен мені оповідати про ті вівці й корови. Що там люди — їх тримає розум… — Однак потім додав: — Ні, не тримає, бо коли вони слабнуть, то ні на що вже не мають сили і скидаються на овець. Ну, а жест? Та ж ті, котрі тебе мучать, не збагнуть ані найменшого твого жесту, бо ти для них лише купа гною. У нас був такий есесівець, називалисьмо його der eiserne Gustav[5], він завше вибирав міцних людей, щокварталу менш-більш три тисячі, і знищував їх у каменярні. А як колись помітив, що вже кілька разів мене проґавив, засунув руки за пояс і сказав: «Na nu, so was, dass der Hund noch lebt?»[6]

Остання лопата графіту заповнила візок. Коли прийшли до їдальні, покликала нас Ярмілка:

— Ну, нарешті, негритоси!

— А ти сховала для мене рогалики? — спитав я.

Ярмілка на те:

— Стрийку, прецінь ви не дали мені тальончика.

Але я вперся:

— Подивись-но в шафці.

Ярмілка стояла на свому:

— Та там ніц нема!

— Подивись. Подивись, щось напевно знайдеться, — попросив я.

Розгнівана Ярмілка підскочила до шафки, відчинила її рвучко і крикнула:

— Рани Господні! Стрийку, не нервуйте мене! — І обома руками показала на порожні полиці.

— Ну вже добре, добре, — сказав я заклопотано.

Ярмілка замкнула шафку і підійшла до мене з усміхом:

— Хіба би хтіли-сьте булку з маслом. — І справді, витягла з кишені дві булки. Подаючи мені, сказала: — Стрийку, ви добрі, помагаєте мені з коновками.

Я опускаю очі і їм зупу, кусаючи булку, замацькану графітом. Ганнес оповідає:

— Той eiserne Gustav вибирав здорових людей до каменярні, а інший есесівець — винятково хворих і слабих. Ті, побачивши його, відразу хутко копали, напинаючи м’язи, і рештками сил двигали каміння, бо тільки слабі йшли до газу. Тепер уяви собі, що до газу вибирали ослаблених жидів, а вони влаштовували театр. Ото есесівець реготав: Ach, sie sind so jung und kräftig![7] І шикував з них колону до газу, але сказав, що йдуть збирати лікарське зілля. Тоді якийсь жидівський танцюрист з Берліну,