Вар'яти: Вибрана проза - Богуміл Грабал

Я зиркав на цигана і бачив, що він тільки й пильнує, аби накивати з праці п’ятами. Врешті мене це вивело з рівноваги:

— Ти, цигане, ніде не підеш, на писку маєш виписано, що збираєшся фулювати.

— Їсти, — промимрив він, — циган мусить поїсти, бо голодний циган не вміє робити.

— Але ж ти наразі гівно зробив. Спочатку ся робе, а потім їсться.

— Нє, нє, нє, спочатку їсти. Потім робити!

Тут уже Ганнес втрутився:

— Не будь такий до того цигана, я тобі щось оповім.

Я подивився на цигана, як він труситься з холодриги, і сказав:

— Йди погрійся коло печі.

Циган пішов, а Ганнес сказав мені зі сміхом:

— О, курва, ти ся з ним не панькаєш, а тим часом він має при собі бритву. Показував мені… Здається, майстер не вписав йому трьох трудоднів, коли він сачкував з праці, тепер циган хоче його підрізати.

Я здригнувся.

— Мене вже та праця так оглупила, що я став ненавидіти лінюхів, а як приїжджаю до Праги, то люди в рукавичках і краватках нервують мене і я з великим задоволенням потовк би їх усіх. Так мене та робота заполонила.

Ганнес знову задивився в далину.

— Уяви собі, що коли есесівці нудилися, то не давали нам їсти, зате кухарі діставали все, на що мали охоту, навіть пиво і лікери. Але після цього влаштовували кухарям апель і змушували їх доти катати себе на плечах, доки ті не виригували все, що з’їли. А мисьмо то мусили їсти.

— І що — ти жер?

— Їв. Ага, оповідав я тобі за тих росіян. Ну. Отже, вони з голоду так здичавіли, що виривали трупам нутрощі, переважно шлунок, і з’їдали… Ніколи не знаєш, які штуки може втнути людина.

Тут з’явився циган, тримаючись за живіт, і повідомив, що напала його дристячка. Я згадав про бритву і сказав:

— Ну, то шуруй, бароне, шуруй і вертайся, коли тобі стане легше, а може й та сральня завалиться разом з тобою.

Але так по правді бідачисько був з того цигана, любив співати і грати на скрипці, я теж любив щось інше, але мусив пристосовуватися до умов. Такий вже у мене пристосовницький характер. Бігме. Якби нас зайняли турки, то я враз би пішов будувати мінарети, купив би собі словничок турецько-чеський і навпаки. Такі вже ми — ким-небудь станемо, лиш вижити.

Коли ми з верхом наладували вагончика і вийшли у двір, то зустріли бригадира на прізвисько Атом. Побачивши мене, він розчепірив руки і закричав:

— Вітай мене, я другий раз народився! Десять днів сидів у цюпі, допіру мене випустили.

Я поздоровив його і спитав:

— Як там проби?

А він почав оповідати з витріщеними очима:

— Люкс, професор Фанін спочатку мені не вірив, але зробив я йому катодову штучку і він її визнав. Але я весь час боюся, аби мені за дупою не загорівся цілий космос! Замість розщеплювати атом, ліпше використовувати нормальну електрику, бо маємо її до холери, висока напруга. А професор мав сумніви до мого електронового пістолету, тоді я підійшов до вікна і спитав, чий то пес, а професор: то мій Гарик. Ну. Тоді я вицілив у нього елєктроновий пістолет і песик ґеґнув. Професор відразу зробив йому секцію мозку, а мозок — на дрібний мачок! Так виглядає справа, що тільки електрика переможе. Стандарт ойл Компані, вугіль, двигуни з іскровим запалом! Тільки електрика! Срав я на атом! Хочу це запатентувати в Балтиморі. Але мушу вже летіти до своїх, бо ще про мене не знають.

— То бувай, — сказав я.

А він:

— Нині утопія, завтра — дійсність!

Підходжу до ливарника Мудри і питаю:

— Ви вже себе бачили, пане майстер?

— А то де?

— Як то де? У Празі на Народній є дошка з передовиками праці, а на ній ваша двометрова знимка.

Бачу, що він уже знає про це, і навіть, певно, вже ходив помилуватися, але переді мною не хоче показувати.

— Кажете, я там вишу?

А я собі тішуся, що можу розмовляти з першим ливарником на всю країну, і знову йому повторюю, що, де і як:

— О-о-отакий ви здоровенний і файно виглядаєте, зовсім як письменник.

А Мудри гойдається на ногах, вбирає окуляри, дає робітниці розпорядження вимкнути автоматику, тоді повертається до мене і питає:

— А що я маю на собі?

— Маринарка і сорочка з викладеним комірцем.

— Ага, в тій. Правда, я ту фотку мушу поміняти на новішу — з краватом і Орденом Праці, але так чи сяк мушу свою стару забрати до Праги, щоб і вона мене зобачила. Кажеш, на Народній?

Його очі спалахують гордістю. А чом би й ні? То його успіх, хоча його вороги кажуть про нього: Той-во? Якби його кобіта завчасу не овдовіла, то навіть не вженився б. Та й випити любить. Але мене то не цікавить, бо от уже над’їжджає кран і будемо насипати.

Але тут підійшов до нас бригадир і сказав, що сипати будемо за півгодини, коли звільниться кран.

— Ганнесе, — сказав я, — ходімо до Мудрого.

Рееґен вибалушив очі:

— Та йди! До першого ливарника в країні, до того, шо був у еСеСеРі?

— Чого так занервував? — відказую спокійно.

— Пішли, пішли, — вже смикає мене Рееґен за рукав, — я мушу його шось запитати.

І спотикаючись об порозкидані форми, зійшлисьмо сходами на платформу, а звідти до Мудрого.

— Онде він, — сказав я. — О, Господи! Що ти так витріщився, як би-м себе зобачив?

Але Ганнес мене й не чув, ішов, яку сні, шепочучи:

— Він там був, він там був!

Ніби в трансі.

Я підійшов до Мудрого:

— Пане майстер, коли маєте вільну хвилину, то цей товариш хотів би щось запитати.

Спритник Мудрий відразу виструнчився, розкрочивши ноги і став гойдатися. Тип старого комуніста, який завиграшки потрафить пашталакати дві години на тему виплавки сталі.

— Яку сталь мають у Росії? — вибелькотав Ганнес, а Мудрий, не спускаючи ока з печі, проголосив:

— Яку? Досконалу! Печі ліпші і сучасніші, яку нас. Уявіть собі батарею мартенівських печей, кожда місткістю сто вісімдесят тонн, а ця моя піч має іно сорок.

Я зиркнув на Рееґена. Той скинув берета, руки сплів на грудях і слухав з обличчям дитини під різдвяною ялинкою.

— Ага, ага, так-так… — шепотів заникуючись.

— І не існує там