Вар'яти: Вибрана проза - Богуміл Грабал

почулися ридання і плач, усі почали озиратись, а після концерту з’ясувалося, що в залі була дружина одного нашого доктора, що еміґрував, і вона говорила панові Руїсу в гардеробі, що хоче додому, до мами, що коли вона не повернеться, то вмре, і хоча в неї тут є все, навіть «мерседес», вона хоче додому, побачити Прагу, і маму, і друзів… Пан Руїс оповідав це тихим голосом, і всі вмовкли, та так що над столом звучав лише надтріснутий красивий голос пана Руїса, а потім розмова перейшла на Стравінського, в якого на стіні завжди висіли портрети трьох святих для нього музикантів, його патронів: Веберна, Шенберґа і Берґа…

А я чекав своєї хвилини, коли зможу вставити ногу у відкриті двері бесіди і висловити те, що, як мені незмінно здається, повинні були б знати не тільки мої сусіди за столом, але і вся кнайпа, та що там кнайпа — усе місто, вся країна, увесь світ… І коли я нарешті вставив ногу у відкриті двері, через яку пролетів тихий янгол, я голосно вимовив…

— Слухаю я, панове, вранці Віденське радіо, а там повідомляє невідомі подробиці з життя Веберна його зять. Коли для Австрії закінчувалася війна й американська армія зайняла Лінц, у місті оголосили комендантську годину… І от увечері зять Веберна, що й поняття не мав, хто такий Веберн, та й сам Вебери не знав, що він — знаменитий Веберн, так от, цей самий зять каже Вебернові, котрий прийшов їх відвідати: тату, я зберіг для вас вісім цигарок, ви ж запеклий курець, от, візьміть, і Веберн зворушився до сліз і відповідає: я такий щасливий, що віддав дочку за тебе, бо в мене такий гарний зять, а в моєї дочки — чоловік, я одну зараз же викурю, я не витримаю, а дочка з зятем і говорять йому: тату, покуріть у сінях, бо ж тут діти, і Веберн вийшов у сіни, але потім подумав, дим потягне в кімнату, де сплять мої онуки; якщо вже у мене такий гарний зять, я ліпше покурю на бальконі. І він вийшов у ніч, жадібно взяв до вуст цигарку, тремтячою рукою чиркнув сірника, але щойно він уперше спрагло вдихнув нікотиновий дим, пролунав постріл і Веберн завалився, ніби підкошений, і коли прийшли його рідні, вони знайшли мертвого Веберна; його перша затяжка стала його останнім подихом, дорого ж він за неї заплатив! Якийсь солдат з патруля вистрелив, тому що було заборонено запалювати вогні, і убив Веберна… Але на цьому, добродії, містичний ланцюг подій не закінчився. Цей солдат потім просто місця собі не знаходив від того, що здуру застрелив Веберна, та й, повернувшись до Америки, навіть потрапив у лікарню, цей Веберн ранив його настільки, що він три роки провів у божевільні, а на п’ятий рік після того, як убив Веберна, скінчив самогубством…

А пана Мариска ця історія так пройняла, що він потім говорив, коли ми вже збиралися додому, і говорив таке… Не треба було розповідати мені все це про Веберна, говорив пан Мариско, який раніше тільки те й робив, що лаявся, мовляв, хто тільки цього Веберна стане грати, а пан Руїс на це відповів, що особисто він Веберна любить і з задоволенням його виконує, і його підтримав пан Гампл, художник, заявивши, що він цінує Веберна саме за те, що зовсім його не розуміє…

І от сидів я в «Золотому тигрі», розглядав відвідувачів — просто так, бо це вам не просто базікання, не яка-небудь там п’яна балаканина; ця галаслива кнайпа, немов маленький університет, де під впливом пива люди розповідають одне одному історії та події, які ранять душу, а над їхніми головами клубочиться тютюновий дим, що набуває обрисів величезного питального знаку: ну, чи не абсурдне і чи не дивне людське життя?.. Я мовчав. Рижик із зеленими концентричними колами, зелена крапка в центрі рудого капелюшка рижика, цей омфалос, пуп землі, крізь який можна проникнути до самого лона праматері Єви… і от, занурений у роздуми посередині бесіди, якої не чув, я повернувся назад, у своє дитинство, коли я вперше потрапив до шинку, котрий мене так зачарував, що став моєю долею. Татко, керуючий броварнею, бувало, брав мене з собою, коли на мотоциклі фірми «Лаурін і Клемент» об'їжджав кнайпи, в які його броварня постачала пиво; ми їздили по містечках і селах, і я пам’ятаю, що кожна така кнайпа здавалася мені вранці і вдень якоюсь закинутою, сумною, там майже не було відвідувачів, звичайно в півмороку лише тьмяно поблискував кран, з якого наливають пиво, татко на кухні вираховував податки, а я сидів у залі, де майже завжди було холодно, але пив переважно лимонад, одну шклянку за іншою, такий чудовий жовтий або червоний лимонад, що пінився і сичав, у напівтемряві ледве можна було розгледіти кількох завсідників, їхня присутність зраджувала тільки те, що іноді вони піднімали гальби, чи перекидали келишок чогось міцнішого, деякі з них курили, тому в темряві іноді спалахував сірник — і я в цих закладах бував щасливий. Іноді мене кликали на кухню, там звичайно сиділа господиня, і всі вони здавалися мені страшенно втомленими, ці господині, що важко пересували ногами, хапаючись за меблі, а зі стільця вставали так, начебто страждали ревматизмом; на кухні мені наливали супу, давали гуляшу, і я знов-таки пив той лимонад, жовтий і червоний, шклянка за шклянкою, скільки влізе, водночас як перед татком на столі біліли папери, а від його пальців до стелі снувався синій дим цигарок — єгипетських, по інші він мене ніколи не посилав, татко говорив тихим, скрадливим, але наполегливим голосом, хазяїн мовчки слухав його ради, а я не розумів, про що мова, ніби й говорилося не по-нашому, я знав лише, що в хазяїна завжди було щось не в порядку, приблизно як у мене в школі: татко був суворим учителем, а я учнем, що не виконав домашнього завдання, от так і хазяїн кнайпи дивився в підлогу, боячись зустрітися поглядом з татком, але голос його додавав хазяїну сміливості, вселяв надію, так що врешті обоє, розсміявшись, довго тиснули один одному руки і дивилися в очі, татко залишав папери на столі, а хазяїн щоразу тицяв йому одну-дві пляшечки сорокаградусної; потім нас проводжали, допомагали завести мотоцикла, і я знав, що після нашого від’їзду весь шинок зітхав із полегшенням, адже татко, можливо, тому й був керуючим, що завжди звалювався на голову хазяїв з якими-небудь неприємностями, з