Вибрана проза - Який Церетелі

Діти люблять наслідувати дорослих. Коли мені вдавалося змайструвати іграшковий будиночок, кукурудзосховище, млин або сарай, радості моїй не було меж. Я пишався тим, що власноруч спорудив усі ті будівлі.

Уявіть собі селянського хлопчака: в руках у нього саморобний м’яч; він легко підкидає його, стрибає, біжить, спритними ударами жене його вперед.

І порівняйте з ним міського: нещасний малюк тримає за ниточку повітряну кульку і боїться поворухнутися, щоб та кулька не вирвалася з рук і не полетіла. Коротко кажучи, діти, котрі виросли в селі, відрізняються від дітей, що одержали міське виховання, такою самою мірою, якою реально існуючий предмет відрізняється від своєї тіні. Доля вберегла мене від цього лиха — в п’ять-шість років я був справжнім дитям природи,— здоровим, невтомним, добрим, люблячим, щасливим, вільним.

Справді, я був таки щасливий, поки ріс у селі, хоча те щастя зрідка, разів зо два на тиждень, затьмарювали відвідувачі з палацу, коли приходили провідати мене.

— Сьогодні пани до нас приїдуть, — говорила, бувало, годувальниця і заходжувалася мити мене, одягати, наче на свято, а потім уже ні на крок не відпускала з двору.

Того ж дня батьки приїздили провідати мене, їх супроводжував великий почет, урочисто й пишно, як і годилося за кріпацтва. Усе село збиралось подивитися на них. Мене особисто ті наїзди розважали: я знав, що вони — пани, а я — їхній син. І самі вони, і їхній почет ставилися до мене ласкаво й шанобливо, цілували, брали на руки, пестили, закидали подарунками. Однак ті відвідини мало хвилювали мене. Усією душею я тягнувся до лісу, в поле чи на пасовисько. На щастя, батьки не засиджувались у селі. Провівши їх, я біг туди, де сільські хлопчаки, мої товариші, пасли худобу. Вони засипали мене запитаннями:

— Що тобі подарували?

— Що сказали пани?

— Як усе було?

Після тих розпитувань ми одразу ж грались у панів: хтось зображав княгиню, хтось князя, а інші — почет. Ми стрибали на дерев’яних кониках, і не було меж нашим веселощам.

Я вже казав, що в нас у Грузії безліч розваг. Одна з них назавжди закарбувалася в моїй пам’яті, хоч сама по собі була й не дуже захоплюючою. Це гра в яструба — коробія. Хтось із дітлахів старшого віку зображував квочку, а ми всі були курчата. Ми бралися за руки й починали танцювати й кружляти. Яструб нападав, намагаючись схопити одне з курчат, квочка відганяла його, скільки вистачало сили. Яструб починав накидатись то з одного, то з другого боку, розривав ланцюг і хапав когось з нас. Решта розбігалася й ховалась хто куди, а квочка, переконавшись, що нам не загрожує небезпека, вступала у двобій із яструбом і відбивала курчатко. Потім вона скликала своїх курчат і знов утворювалося коло. Хоч перемога зрештою діставалася квочці, але їй завжди доводилося пильнувати, і вона ніколи не мала спокою. Я не любив тієї гри. Однак наш день завжди закінчувався нею. Я жалів квочку, питав, бувало, годувальницю:

— Чим же завинила квочка? Чому яструб завжди викрадає в неї курчат, скубе її?

— Йому теж хочеться їсти! — сміялася годувальниця.

Важко сказати, чи хтось вигадав ту гру з певною метою (тренування тіла вона майже не передбачала), чи вона виникла випадково, але зараз, коли я згадую і намагаюсь осмислити її, коробія видається мені дуже схожою на долю нашої вітчизни.

Справді, гра в яструба — прообраз нашої історії, нашого життя. Грузія — квочка, яку мучить вічна тривога, окремі її області — курчата. Вороги яструбами кружляли над нею і захоплювали то ту, то іншу її частину. Та все ж Грузія повертала відняті в неї області і, з’єднавшись в одне ціле, з подвоєними силами одбивалася від ворога. Тоді я, зрозуміло, не міг так думати, але в серці поволі зародилась незрозуміла тривога, і я ненавидів гру в яструба. І ніхто не любив по-справжньому тієї гри, хоч усі охоче грали в неї.

Якось годувальниця помітила, що я повернувся додому смутний, і спитала:

— Що з тобою? Знову, мабуть, у яструба грали?

— Еге ж, грали! І яструб викрав мене, — відповів я, всміхаючись.

Годувальниця пригорнула мене, обняла, і раптом з її очей полилися сльози. Я спитав здивовано:

— Чого ти плачеш?

— Плачу тому, що завтра викрадуть і моє курчатко і розлучать мене з ним! Курчаткові нічого, а як квочці — як вона житиме без нього?

І вона заплакала ще дужче, ще міцніше пригорнула мене до своїх грудей. Все це було не дуже зрозуміле мені, але я відчув, що насувається щось лихе, і теж заплакав. Плакав, плакав та й заснув на колінах у годувальниці. А наступного дня все з’ясувалося: мене назавжди одривали від села і переселяли в палац, де на мене чекало інше, зовсім нове для мене життя.

Я не раз і раніше бував у палаці, але тепер багато що здалося мені тут чужим. Я впізнав майже всіх своїх родичів, але через гостей знітився. Доводилося підходити до кожного, вони приголублювали мене і, видалось мені, налітали, мов сойки на сову.

— Гей ти, селюк! — гукнув мені батько. — Учися поводитись, як личить панові, не забувай, що ти княжич. Слухайся, коли тебе повчають. А не будеш слухатись — зачиню тебе, як того хлопчика...

Він узяв мене за руку і підвів до дзеркала. Я побачив себе на повний зріст і засміявся.

— Бачиш? — спитав батько.

— Ну, бачу, я ж не сліпий.

— Ти його знаєш?

— А чому ж не знаю?

— Може, ти хочеш з ним побитися?

— З ким?

— З отим маленьким хлопчиком.

— Та який там хлопчик! Що ти вигадуєш! То ж моя тінь!

— Звідки ти знаєш, що то тінь?

— Звідки? Хіба мало я їх у воді бачив!

Почувши мою відповідь, усі засміялись і здивувалися.

— Не гнівайся, пане,— вигукнув управитель, — не гнівайся, але, виходить, правильна приказка: яка порода, такий і жеребчик. Якби він був простий сільський хлопчик, ніколи не збагнув би. Коли я вперше побачив себе в дзеркалі, у мене вже сивина пробивалася, та й тоді я мало не збожеволів.

Управитель, певно, ще багато чого збирався сказати, але мати урвала його, підкликала мене й спитала:

— У воді? Як же це було?

— А от коли ловиш рибу в Квірілі чи Ізварі. Завжди себе у воді бачиш, а вночі лише зорі та