Вибрана проза - Який Церетелі

— Як же ти рибу ловив?

— Маленьку на гачок, а велику руками. Засуну руку в щілину між камінням, відчуваю — клубок якийсь, думаю, соми збилися, витягаю, виявляється, гадюка. Так і обкрутиться кругом руки.

— А як же ти? Не страшно? — вигукнула мати.

— Ні! Стукну об гострі каменюки — і все.

— А якби вжалила?

— От вигадала! Хіба гадюка у воді жалить? У неї ж отрути нема. Коли хочеться гадюці у воду — вона одразу ж на березі випльовує отруту, а як виповзе з води, злиже її язиком. От коли хтось на землі стріне гадюку, то кепська річ: як на світанку вжалить, людина не доживе до заходу сонця, а як на заході сонця вжалить, то і ночі не протягне людина, помре до ранку.

— А що, як гадюка не знайде своєї зеленої отрути?

— Звичайно, коли хтось сховає чи закине далеко камінь з отрутою, гадюка шукає його на березі, звивається, а як не знайде, — вдариться з горя головою об камінь і здохне...

— Звідки ти все це знаєш?

— Торік ми бачили таку здохлу гадюку на березі Квірілі. І голова в неї ціла, і на тілі жодної подряпинки, а нежива... Рибалки казали: мабуть, втратила свою отруту і вбилася.

— Чого ж гадюка так побивається через свою отруту, чи не простіше нести її з собою у воду?

— Та вона ж проклята! А воду ж усе село п’є, всі одразу б отруїлися, і дорослі, й діти...

Мої міркування смішили матір, вона гладила мене по голівці. А я, оскільки мені дозволяли розповідати про сільські пригоди, ладен був говорити хоч до вечора. Та гості перервали нашу розмову.

— Хай прокляне їх святий Георгій! Тьху! Тьху! Хтось, певно, лає нас, — почулося звідусіль, і розмова про гадюк ущухла. Настала обідня пора, хтось гукнув з балкона слугам, щоб подавали обідати. Вбігло раптом душ двадцять, а може, й тридцять слуг і виструнчилися посеред кімнати. Пани і знатніші гості повмощувалися в ряд на тахті: навпроти них, на другій тахті, посідали дворяни, на чільному місці за столом сів піп. На сходах хтось кашлянув.

— Моураві! — почулися голоси.

І справді, з’явився управитель, а за ним з тацями в руках — вервечка слуг. Управитель відійшов убік і притулився до колони. Ключники несли хліб у кошиках, кухарі — горщечки й чавунчики з різними стравами. Поставивши все те в один куток, вони теж урочисто виструнчилися там.

— Дайте помити руки! — звеліли пани.

Один слуга взяв тазика, другий глечика, третій рушника. Слуги обійшли всіх по черзі. Потім двоє з них занесли низького довгого дерев’яного стола. Одна його ніжка погано трималася.

— Поправте ніжку! — наказав пан.

Слуги, всі як один, кинулися з кімнати. Один із них за мить повернувся з камінцем, інші поспішали слідом. Швидко перевернули стола та й ну стукати. Коли ніжку прибили, виявилось, що стіл хитається, як і доти. Хтось перестарався, і ніжка зробилася коротшою, ніж треба.

— Підкладіть тріску, — наказав пан.

Слуги побігли по тріску. Знову ж таки тріску приніс один з них, а всі інші йшли слідом: підклали тріску, закріпили стола. З однією халепою впоралися, так інша з’явилася. Запах страв принадив голодних собак. Вони вбігли до кімнати, забилися під стіл і повлягалися там.

— Проженіть собак! — звелів пан.

Слуги схопили дрючки й заходилися лупцювати собак під столом.

Собаки не хотіли вилазити, довго відгавкувалися, стукали хвостами, але нарешті мусили підкоритись і залишити кімнату.

Зо три собаки забилися під ноги дворянам. Слуги взялися гамселити собак дрючками, коли це раптом один дворянин заволав:

— О горе, ногу мені перебив, навіжений! Ти не гнівайся, пане, але він зробив це зумисне!

Слуга злякався й заперечував, повторюючи:

— Хай нашле на мене свій гнів і Господь, і пан мій, коли я зумисне.

Пригода ця викликала регіт, дворянин прикидався, ніби йому дуже боляче, потирав ногу і кривився. Коли собак вигнали, біля дверей лишилося кілька слуг з дрючками в руках, щоб відбивати нову навалу.

Точнісінько таке можна було спостерігати і в інших родинах. Завжди морочилися з розхитаними столами, виганяли собак під час обіду, вечері чи бенкетів, і нікому й на думку не спадало раз і назавжди полагодити стола чи до обіду поставити слуг біля дверей, щоб не впустити собак до кімнати. І старі, і молоді так звикли до цих безглуздих оказій, що їм годі було уявити, як це можна спокійно пообідати чи повечеряти. Здавалося, все це таке ж обов’язкове, як і благословення застілля священиком.

А коли з усією цією морокою впорались і страви подали до столу, моя мати раптом зойкнула, звертаючись до батька:

— Що ти робиш?

Виявляється, батько вже підніс до рота чималий кусень, перш ніж священик устиг прочитати «Отче наш» і благословити обід. Батько, збагнувши, якої помилки припустився, підхопивсь і замахав священикові рукою. Той похапцем пробурмотів «Отче наш» і благословив стіл. Лише тоді батько проковтнув кусень, якого тримав у роті, присоромивши при цьому священика:

— Мало не подавився через тебе, отче! І проковтнути — страшно, і виплюнути негоже, а ти тягнеш, тягнеш...

— Хай не позбавить мене Бог вашої милості, я й так поспішав, двічі пропустив...

Тоді вже розгнівалася мати і з докором сказала батькові:

— Бачиш, до чого призвів твій поспіх! Через тебе навіть священик узяв гріх на душу. Де це чувано — читати молитву швидкома і Всевишнього дурити!

Священик почервонів і почав виправдовуватися:

— Господь Бог наперед благословив вино і хліб... Не страшно, коли чогось недоговориш...

— Що ти кажеш, отче? — заперечила мати. — Звичайно, Всевишній, ще створюючи світ, благословив усе суще, але навіщо ти тоді сам щодня берешся за требник?

Розмова ця могла затягтися, і невідомо, чим би вона закінчилась, якби батько не підвищив голосу:

— Годі вам, знайшли час для суперечок... Я голодний!

Усі замовкли й старанно взялися до їжі. Подавали все нові й нові страви, стіл аж угинався від них. Перед кожним гостем стояла порція, яка цілком могла б задовольнити будь-який апетит. Та батькові все ж піднесли ще окремо тацю з рачинським телям, розрізаним на шматки за всіма правилами кухарської майстерності.

Час від часу батько подавав шматок телятини комусь із гостей. Гості шанобливо відказували:

— Хай благословить Всевишній твою щедрість...

Я роззирався навсібіч і раптом серед слуг помітив свого молочного