Вибрана проза - Який Церетелі

Така поведінка в ті часи, за кріпацтва, вважалася незвичайною і навіть дивною, і багато хто не схвалював усіх тих нововведень.

Оскільки матір трималася завжди гордо й незалежно, про неї йшла слава замкненої, суворої і жорстокої жінки.

— Спробуй стати на один рівень з людьми, вони звикнуть до тебе, посмілішають, перестануть рахуватися. І тоді що не порадиш — не послухають, — казала вона.

У палаці всі її боялись і водночас дуже поважали.

Колись я теж думав, що в мене сувора, черства матір. Коли я виріс і порозумнішав, усвідомив усю правду: вихованка католицьких пасторів, що виросла під наглядом і впливом царівни Дареджан, вона, бувши знатного роду, свідомо все життя, до того ж із добрими намірами, носила маску суворості і вимогливості, а серце в неї було любляче і ніжне.

Треба було бачити її, коли в нашому палаці хтось хворів, — нехай навіть найпростіший з усіх його мешканців. Вона не відходила від недужого, доглядала, не мала спокою ні вдень, ні вночі, була уважна й турботлива, ставилась, як до рідного. Допомагати тому, хто потребує допомоги, — це був материн закон, її думки завжди були пов’язані з іншими й належали іншим; складалося враження, що вона відмовилась від особистого життя. І завжди була вона невесела, а на Спаса її можна було побачити заплакану. Казали, нібито в цей день вона згадує якусь подію юності...

Зате мій батько мав зовсім іншу вдачу, інші погляди і смаки. Останнім часом рід Церетелі піднявся, а родина сахуці, користуючись підтримкою уряду, правила над усіма іншими відгалуженнями роду Церетелі.

Бабуся рано овдовіла, батько тоді був іще зовсім маленький, більше дітей у бабусі не було. Залишили домівку і дядьки, вони виїхали, приєднавшись до почту царя Соломона. Хіба важко образити беззахисну вдову з сиріткою на руках? Охочий до наживи, сахуці скористався, звичайно, цією нагодою.

Розказують, що одного разу прийшов до моєї бабусі його управитель і сказав:

— Сахуці хоче, щоб ви віддали йому маленький будиночок з дзелкви, який стоїть у вашому дворі. Хазяйка маєтку, звісно ж, відмовила. Та управитель привів усе-таки людей, будинок розібрали і перенесли на нове місце. Ображена, розгнівана цим вчинком, бабуся написала сахуці листа:

«Великий Зурабе Церетелі! Соромся негідного вчинку. Ти скористався тим, що нікому зараз захистити вдову та сироту і позбавляєш їх даху над головою. Хто знає, що буде завтра! Якщо з ласки Божої повернеться мій дівер, усе обернеться інакше, і тоді твоє сьогоднішнє щастя стане таким, як наше нещастя, з тобою станеться те, що сталося з нами».

Ось що відповів їй Зураб Церетелі:

«Притримай язик за зубами, дочко Абашидзе. Сама знаєш: зараз моя година і моя воля. Занесу тебе до списків, і ти разом зі своїм сиротою опинишся в Моздоці».

Така погроза, звичайно, змусила вдову замовкнути — що вона могла вдіяти! А сина свого вона так оберігала, так за нього боялася, що не відпускала від себе ні на крок.

Тому-то мій батько одержав лише домашнє виховання — він знав те, чого могла навчити його мати.

Постійне перебування під захистом і наглядом матері призвело до того, що він став примхливий і не позбавлений дивацтв. Він не терпів полювання — розваги, дуже поширеної серед тогочасних поміщиків; не любив ходити в гості, сидів удома, але нічого не робив. Батько був переконаний, що «людина створена для миру і спокою». Він сам не перевантажував себе роботою, та й інших не примушував працювати. Любив поспати і не журився тим, що слуги цілісінькими днями байдикують. Він мав тонкий смак, полюбляв добре попоїсти і завжди примовляв:

— Дивіться, щоб ніхто в домі не лишався голодний, щоб усі, і дорослі й діти, наїлись досхочу...

Батько був дуже добрий. Не знав почуття ворожнечі й злості, але при цьому виявляв нестриманість, і найменша дрібниця прикро вражала його, він гнівався і тоді вже не жалів ні близьких, ні далеких...

Найчастіше такі напади гніву траплялися з ним, коли хтось, хоча й ненароком, порушував його сон. До речі, гнів цей дуже швидко минав. Ось кілька випадків батькової примхливості чи нестриманості.

У давнину був у нас звичай ходити по маєтках і славити Христа на Різдво й на Великдень. Якось, коли мій батько спав, до нас прийшли колядники і заспівали «Чону».

Тільки співці встигли дійти до слів: «Алатаса, балатаса, поклади свій дар нам у кошик», як батько прокинувся і, мов лев, накинувся на них. Побачивши розлюченого пана, босоніж, у самій сорочці, з розкошланим чубом, і, почувши його погрози, колядники перелякались і порозбігалися хто куди: бігли щодуху і, рятуючись, перестрибнули через кам’яну огорожу. Звісна річ, наколядовані яйця геть потовклися. Батько мій повернувся в палац і наказав мураві:

— Дізнайся, хто приходив, жодного не лишу живим!

І врочисто заприсягся вигубити всіх до одного. Та коли виспався, був у доброму гуморі, сміявся, жартував і своє перше розпорядження скасував:

— Дізнайтеся, хто були ті нещасні, видайте їм з комори стільки яєць, скільки роздавилося, та ще й гарно пригостіть.

Так і велося: коли батько спав, його боялись, а коли не спав, до нього приходили без страху.

У господарські й домашні справи батько не втручався зовсім: про все клопоталася матір. Але норовистий батьків характер і тут проявлявся. Він незрідка просто заважав матері, і тому поміж такими дуже несхожими натурами, часом виникали всілякі непорозуміння. Батькова поведінка не подобалась матері, але вона іноді йому поступалася.

Батько сідав обідати рівно опівдні, щойно зозуля прокує дванадцяту. Жодного разу він не сів до столу раніше ним самим призначеного часу, навіть якби дуже зголоднів. Він чекав, коли вистрибне зозуля, але іноді терпець йому вривався, і він кричав:

— От клята птаха! Чому вона так запізнюється і не кує на обід?

Така поведінка не подобалася матері, і вона часто казала батькові:

— Нехай упаде твій гріх на того, хто тебе так виховав!

Люди з таким сварливим характером, як у батька, дуже незручні в побуті, — вони завжди порушують усталені в сім’ї порядки. Однак у палаці всі любили пана більше, ніж пані. Дивина! Моя сувора на вигляд матір ніколи не карала, здебільшого заступалася за тих, хто постраждав, рятуючись від батькового гніву, і все ж її вважали суворою.

Коли випадав вільний від обов’язкових робіт час, слуги йшли в ліс по дрова. Ліс був неподалік. Нехитра річ зібрати по в’язці хмизу, і