Вибрана проза - Який Церетелі
На світанку 9 червня 1840 року саме в цьому будинку, так-так, у 1840-му, а зовсім не в в 41-му, як твердить запис про хрещення, я й народився.
Є таке повір’я: коли народжується людина, на небі одразу ж спалахує зірка її долі, що провіщає майбутнє. Коли це правда, то на моїй зірці був, поза сумнівом, викарбуваний такий вірш:
На світі є одна тварина,
Реве, аж чують небеса.
Вона собі ослятко родить,
А іншим — дужого осла.
Як тільки я народився, батько на радощах помирився з одним дворянином, якого задовго до цієї події вигнав спересердя з панського дому, а бабуся в першу ж хвилину життя надавала мені ляпасів. Моя покійна мати ось як, — наче завчений напам’ять «Отче наш», — розповідала про це:
— Хай буде щасливим мій Како! (Так звали мене маленького). І народився він непросто, не так, як усі; з’явилося на світ щось біле, кругле, чи то ведмежа, чи то жмут вати — і жодного звуку; зачаївся, навіть не запищав, либонь, думав про себе: «Звідки й куди мене занесло?» А бабуся вирішила, що немовля вмирає, і давай його щипати, а потім пару разів шльопнула. Нарешті малий закричав! Та як! І ніхто згодом не бачив, щоб Како плакав, завжди, бувало, сміявся…
Точнісінько таке розповідали й інші. Отож, виявляється, я завжди сміявся, сміх той призвів до великих неприємностей. Прийшла якось до нас сусідова годувальниця і, дивлячись на моє усміхнене обличчя, мовила:
— Ой, лишенько! Присягаюся життям мого вихованця, не на добро ваш хлопчик весь час сміється! Чи він сповна розуму?
Моя годувальниця ображено напосіла на неї:
— Що? Дурень? Янголятко він, ось хто, — янголам радіє, з янголами пересміхається! А дурників краще в себе пошукайте!
Що тут було!
Слово по слову, вчепилися одна одній у коси. Наші слуги кинулися на підмогу моїй годувальниці, сусідову годувальницю підтримали свої. Потім втрутилися й княгині, ті, звісно, обмежились тільки лайками й погрозами… Дізналися про ту притичину князі, і почалась відтоді велика ворожнеча між двома родинами. Перестали бувати одні в одних і розмовляти. Помирилися вони тільки за порадою отця Окропіра на Тевдоровому тижні, але й тоді мій батько відправив у село до годувальниці посланця з наказом:
— Негайно привези сюди мого синочка-сміхунчика, хочу показати його сусідам — хай засліпить очі моїм ворогам!
Принесли мене. Але уявіть собі, як усі здивувалися: хлопчик-сміхунчик навіть не всміхнувся, як це завжди бувало, — його наче хтось приспав: мабуть, усі в панському домі здалися мені надто незвичайними, після того як я перші десять місяців прожив у селі, ось чому я ніби задерев’янів. Та рідні мої зрозуміли й витлумачили це по-своєму.
«Зіпсували його, наврочили зі злості чи заздрощів. Ось у чому річ!» — подумали вони і відправили мене знову в село.
Годувальниця заїхала по дорозі до знахарки, і та пошептала мені від пристріту. Почепили мені на шию якісь бляшанки і дику вишню й віднесли додому, в село. Там я, звичайно, оговтався і всміхнувся. Годувальниця остаточно переконалася, що «знахарка зняла пристріт», і послала до палацу гінця з радісною вісткою, що вже все гаразд.
Здавна був заведений у Грузії звичай віддавати дітей на виховання в сім’ю селянки-годувальниці. Царські діти і діти родовитих князів росли й виховувалися в сім’ях еріставів, ерістави і князі віддавали своїх дітей дворянам, дворяни — селянам; між іншим, князівські діти найчастіше росли в селянських сім’ях.
Не слід думати, що батьки в ті часи були безсердечніші чи менше любили своїх дітей, ніж люблять їх сьогодні. На те були вельми вагомі причини: зв’язки, що виникали потім між вихованцем і сім’єю його годувальниці, об’єднували, зближували різні стани. Коли відкинути близькість між хрещеником, хрещеними та їхніми сім’ями, що виникала внаслідок обряду хрещення, — навіть кровні узи не завжди пов’язували людей так міцно, як оті «молочні зв’язки».
Не лише молочні брати й сестри, а й найближчі родичі і навіть далека рідня та знайомі годувальниці готові були в разі потреби накласти головою за свого вихованця, а той, у свою чергу, теж ставав для них вірним захисником. Ось чому в нас у стосунках між вищими й нижчими станами майже до останнього століття збереглася відома простота й душевність. Звісна річ, мене теж, за цим розумним звичаєм, віддали на виховання в село. Вічна йому хвала! І мушу зізнатися: коли в мене й збереглось щось гарне, людяне, то в основному через те, що я ріс у селі, разом із селянськими дітлахами.
У Сацеретло[1], у Верхній Імеретії, чимало гарних сіл. В одному з них, у Саване, де жила моя годувальниця, я і виріс. Село це неподалік від Сачхере, в мальовничому куточку, і дихається там чудово — тому й прозвали його Саване, тобто обитель спокою, обитель відпочинку. Від нашого дому до Сачхере пішки можна дістатися менше, ніж за півгодини. Тут я навчився ходити, тут вимовив свої перші слова. З Саване пов’язані найперші мої спогади.
Як зараз бачу, дерев’яна, під очеретяною стріхою хата, — одні двері передні, другі ведуть на задвір’я. Вікон у хаті нема, замість них димові отвори, крізь них виходить дим і проникає світло. Вогонь не згасає цілісінький рік, посеред нього і взимку, і влітку тліє величезний корчуватий пень.
Селянська сім’я з ранку до вечора за роботою, якій немає кінця-краю, діти теж завжди щось робили, їхній розум і почуття ніколи не були безтурботними. Чоловіки на світанку йдуть у поле або в ліс, там вони і обідають, і полуднують. Рідко коли повертаються додому до смеркання. А жінки невтомно клопочуться вдома: порають худобу, підмітають, прибирають, чистять, готують обід і вечерю і ще в них безліч усілякої дрібної роботи.
Дитина бачить, що всі працюють, то й собі прилучається до дорослих і привчається до праці.
У п’ять чи шість років я вже прекрасно знав, як порати худобу, як приготувати обід або вечерю; вмів просіяти борошно, замісити тісто, спекти перепічку; знав, як і чим присмачувати різні страви, і ще багато чого. Я добре засвоїв, коли і як орють, сіють, косять, полють і підгортають, засвоїв так, що добре з усім упорався б, якби у мене в руках опинилося знаряддя відповідного розміру.
А ось плести шкарпетки й шити я не вмів, щоправда, лише тому, що всі навколо говорили:
