Дорогі ви, наші цьоцю - Леся Бернакевич

– Ви б ящиками брали – і відразу в машину, – порадив Бурозубці торговець. – Де то вартує що дня ноги трудити ради однієї пляшечки молока.

Жарт дядечки так образив Бурозубку, що вона, пославши його на три … кілометри, почвалала геть. І вкотре згадала Орчика, який ніколи не дає їй дурних порад. Правда, він не може говорити. Але якби до нього повернувся дар мови, то він, Бронька була у цьому переконана, розпитав би цьоцю, як вона поживає, чи не потрібна їй допомога, і простягнув би свого іграшкового карлика, що охороняє надра землі. Раптом її думки з Орчика перескочили на Сипонького. Чи не він підіслав їй того Таратулу, аби посміятися з неї? Там, мабуть, уся родина побилася об заклад, що мафіант із Чупринки звабить тітку, і їм буде з чого потішитися. «Якщо цей Таратула знову стрінеться мені на дорозі – плюну йому межи очі і скажу, що я його відразу розкусила, – дала собі слово Бурозубка. – Мене не проведеш!»

Одного ранку, вибравшись до міста, Бурозубка запримітила серед поблажливої флори своєї вулиці … чорновидий автомобіль! Навіть спершу очам своїм не повірила. Може, то якась подібна машина? Але коли з неї вийшов таки Таратула, то Бурозубка спершу подумала, що біля його обійстя є, мабуть, камера, і він бачив, як вона сновигає навколо його плантації. І тепер оце приїхав з’ясовувати, чи не його вона виглядала? І обличчя її зайнялося від сорому. «Скажу йому, що випадково опинилася в його районі», – вирішила Бурозубка. Але Таратула зовсім нічого не знав про тітчині відвідини. Він почав виправдовуватися, що його цілий тиждень не було у Львові, бо їздив до столиці. Тоді Бурозубка зітхнула полегшено, як земля-матінка перед дощем…

У його очах було стільки світла, що вона відразу упевнилася: не може він діяти до однієї спілки з її ненависними родичами! І відразу забула про свою обіцянку – прогнати його. Зауваживши, що цьоця за час розлуки з ним дещо злагідніла, Таратула після вітального вступу сказав:

– То може, ви, нарешті, відкриєте мені своє ім’я?

Оскільки в Бурозубки уже не вистачало сил пручатися – вона без викрутасів відрекомендувалася:

– Броніслава.

Але коли Таратула відповів, що йому дуже приємно, у ній, як черва у яблуці, заворушилася підозра, що тут не обійшлося без підступів родини, і не стрималась.

– А якби я називалася Катериною чи Уляною, то вам би було менш приємно?.. – запитала голосом отруйненьким.

– Але ж ви вередливі, – відповів Тарантула. – Мені однаково, як вас звати, але ж потрібно якось розпочати розмову…

І запросив цьоцю до парку неподалік.

– До речі, як звали вашого племінника? – поцікавилася в Таратули тітка.

– Петро Миндюк, – відповів Таратула.

– Пригадую, це, здається, була така проблемна дитина, – сказала Буро зубка і закусила губу. Із цим Миндюком в неї були зв’язані не найкращі спогади. Учень часто зривав урок, різав парти, розбивав вікна, жбурляв з останнього поверху школи на вчителів паперові кульки. Ще добре, як ці ємності він наповнював водою Але якось йому спало на думку залити в такий кульок … чорнило. Відчув його на собі директор, костюм якого не змогли реабілітувати навіть у хімчистці. Тож у Бурозубки як щирої й відвертої людини, язик не повертався лукавствувати, називати колишнього учня взірцем добропорядності й старанності.

Але Таратула навіть не думав їй перечити.

– Моя сестра, яку покинув чоловік, не могла собі дати ради з такою неспокійною дитиною, – визнав він. – Воначасто посилала мене до школи – вносити компенсацію за з’їджену крейду, подертий глобус, розвалений пісуар, видерті плінтуси… Всього й не перелічити.

– А як склалася його подальша доля? – з острахом поцікавилася Броня в співрозмовника, ні на мить не сумніваючись, що такий хуліган мусив відвідати ті місця, де можна познайомитися з білими ведмедями.

– В нього все гаразд, – запевнив її Тарантула. – З таких хлопчаків нерідко виростають справжні мужчини й турботливі чоловіки. Племінник закінчив будівельний технікум та й працює прорабом в Іспанії.

Вони увійшли до парку, розбитого на тераси, який лише починав несміливо братися зеленню. Давно Броня сюди не заходила. Ще коли була вчителькою, то ішла на службу центральною алеєю. Але пенсія обірвала її прогулянки.

Бурозубка відразу помітила, що цей зелений масив став іншим, невпізнаним.

– А де ж подівся кінотеатр? – спитала вона здивовано, не вздрівши на звичному місці великої дерев’яної споруди. Замість неї залишилася улоговина, яку згодом працівники з благоустрою засаджували квітами.

– Ви бували в ньому? – аж наче зрадів Таратула.

– Аякже. Тут завжди було так велелюдно, навіть уночі прожектор освітлював всю вулицю, і не страшно було повертатися додому. А на ґанку було багато портретів відомих кіноакторів. Я майже всі кінофільми тут передивилися: і «Діамантову руку», і «Операцію «И»…

– Та і я ці фільми переглядав саме тут, – сказав Таратула. – Бо навчався неподалік, ось у цьому університеті.

Броня ще дужче відчула в особі Таратули споріднену душу.

– А коли ви закінчували науку? – поцікавилася вона. Таратула назвав дату. Броня зраділа, мов би зустріла друга своєї юності. Річ у тім, що й вона також була випускницею цієї Альма-матері і вилетіла з неї у тому ж році, що й Таратула. А це було тоді, тоді… як Гагарін