Дорогі ви, наші цьоцю - Леся Бернакевич

– Не бачу жодної різниці, – зло пирхнула Бурозубка, не спускаючи очка зі своєї торбини.

– Донжуан – він егоїст, – не в стані приховати хитринку в очах, пустився в пояснення власник спритних ходильних кінцівок, – дбає лише про власну насолоду. Але в Казанови інша мета – дати задоволення жінці. Що ви на це?

– Я би вам відповіла, якби мала що… – зітхнула Бурозубка. – Але де вже з вами … у дотепності змагатись…

– Я це помітив… – кивнув помагач. – Ну-ну, іду за вами, іду. Бо чого хоче жінка, того хоче Бог. Так, здається, кажуть? І чого ж це ви двигаєте такий тягар? – зав’язував він розмову. – Чоловік – ледащо?

– Немає у мене чоловіка.

– Зятя попросили б. Сина, – радив попутник.

– У мене – лише внучатий племінник, Орчик, але він ще навіть до школи не ходить, – відповіла Броня і відразу ж схаменулась. Скільки разів вона давала собі слово – не дозволяти людині, яку вперше бачить, випитувати про її життя, але ось незчулася, як знову розпускає язик.

– І це ви називаєте недалекою дорогою? – перервав невеселі Броньчині думи львівський мачо. – Ми оце з вами, напевно, подолали цілу верству.

– І ви уже шкодуєте, – зітхнула Бурозубка.

– Зовсім ні, – запевнив тітоньку перезрілий стиляга. – З вами цікаво спілкуватись. Одного не розумію: навіщо трудити ноги, якщо є транспортний засіб?

– А я люблю пішки… – стояла на своєму Броня. При цьому вона не переставала скоса спостерігати за дядьковими ногами, готова в будь-яку хвилину закричати, відстоюючи свою приватну власність у торбині.

До житла уже рукою подати, та Бурозубка не хотіла, щоби цей фертик підходив до нього близько. Бо мешкала у такому сараї, що там би й пес пропав: без штукатурки, без підлоги, з пейзажами грибка на стінах та проваленим посередині дахом. Крім того, під старість вона стала дуже підозрілою, і зараз була переконана, що цей в драних штанях все-таки зі злодіїв. Бо хіба чесний господар полізе в таке шмаття? Оце дочекається, коли бідна жіночка відлучиться кудись, і винесе із її так званої шпаківні майно.

– Ну, ось ми і прийшли, – зупинила Бурозубка джентльмена. – Спасибі вам. А далі я вже якось сама…

Однак цей денді не поспішав відкланятись.

– Що ви робите сьогодні увечері? – запитав.

– А що таке? – насторожилась Бурозубка.

Упродовж півгодинної прогулянки візавіст уже так звикнув до нестандартної поведінки тітки, що його вже ніщо в ній не дивувало.

– Ну, я хочу вас запросити до бару на горнятко кави… або до морожарні на пломбір з горіхами, – ввічливо пояснив він, мов би не помічаючи непривітного тону Бурозубки.

– А чому ви мене запрошуєте? – поцікавилася тітка.

– Просто так… – ухилився від відповіді цей лукавець.

– Нічого «просто так» не буває, – відрізала Бурозубка.

– Гаразд, ми підемо на прогулянку… До парку культури…

Така перспектива тітку взагалі перелякана:

– Ні, що ви, там – безлюддя…

– Але зі мною вам нічого боятися!

– А вас?

І тітка почала пориватись додому, та звабник перегородив їй дорогу, спокушаючи її дедалі дужче.

– А що – якби на шашлики? Га? До «Семи поросят»? – вигукнув із молодечим запалом.

– Ще на старості заворот кишок дістану, а я поки що не поспішаю до раю… І взагалі, вам би уже час відвідувати інший, спеціальний бар для пенсіонерів – аптеку… Пропустіть, бо … міліцію покличу… – пригрозила Бурозубка, переконавшись, що дідок і не думає вступитися з дороги.

Джигун, скорившись, зробив спробу на прощання поцілувати тітці руку. Але Бурозубка шарпнулась:

– Та ну вас! Ще якусь інфекцію мені занесете!

– Ну, якби би ви були Червоною шапочкою, то вас ніякий вовк нікуди не зміг би заманити… – ледве перевівши дух, вигукнув ловелас услід тітоньці. – Зовсім-таки копія моєї мами-небіжечки, – промовив сам до себе. – У неї також був такий вогнепальний язик!

Якби тітка Броня боялася залишитися одинокою, то ще у далекій юності вискочила б заміж за першого-ліпшого. Але вона очікувала на людину, яка була б до душі. У тридцять п’ять років Бурозубці врешті трапився мужчина її мрії. Але на перешкоді стала її любов до природи. Тітка Пасьоних змалку любила рослинний і тваринний світ. Плакала над кожною зірваною бур’яниною. Визволяла мух із павутини. Через це її павуки, мабуть, не дуже любили. А тривалий час її домівка слугувала притулком для кицьок, яких зреклися господарі. І Павло, який, був, запав Броньці в серце, відразу насупився. По-перше, він ревнував до Бурозубки смугастих створінь, яких тітка в його присутності опікувала: підігрівала для кицьок молоко, щоби в них не заболіли горлянки або не потріскалася емаль на зубчиках. Тож Павло відчував себе обділеним увагою. По-друге, утримання тіткою кіток він вважав примхою. Адже з цих тварин, на його думку, жодної користі. У Павла був собака, так він і двір сторожив, і господаря міг захистити. А що може дати людині кіт? Хіба що жмутки шерсті й алергію від неї.

Свої міркування він висловлював спершу менш-більш стримано, але коли перед самісіньким одруженням почав вимагати в