Дорогі ви, наші цьоцю - Леся Бернакевич

Одного разу він, вийшовши із машини, підніс Бурозубці пакунок з парфумами, серед яких її дуже вразив рожево-перламутровий лак. Вона аж напружилася. Чи не являється Таратула підсадкою Пасьоних і Сипоньких? Адже хтось із них якось закидав їй уже про це покриття для нігтів. Біологічка, вона знала, яким чином, наприклад, павук підмовляє до гріха свою павучиху. Для цього він замотує в павутину муху і підносить її дамі серця. Трапляються і нечесні павуки, які здобувають прихильність в протилежної статі шахрайством: замість мухи дарують якусь тріску. І доки павучиха роззирає здобич, кавалер запліднює її нашвидкуруч. Бо коханій швидко спаде полуда з усіх її восьми очей, і вона кидається навздогін за серцеїдом, якому від жінки потрібне лише одне. І якщо негідника підведуть ноги, то обманута любка його просто з’їсть!

Броня відмовилася від винаходу Чарльза Ревсона. «Чи не має наміру цей чоловік приспати мою пильність оцією органічною барвниковою речовиною?» – думала перелякано.

Тітка не вірила цьому зальотнику і наказувала йому, щоб він взявся за розум, викинув з голови дурниці і дав їй спокій. Мабуть, він таки послухав її поради. Бо одного дня Бурозубка, вийшовши на вулицю, не побачила іномарки. І полегшено зітхнула. Бо, яко класична стара діва, дуже не любила, коли хтось вторгається у її самотність. Проте минув день, другий, і тітці стало скучно від того, що на вулиці її ніхто не очікує. Їй дуже почало не вистачати ридвана цього перелесника, що так чудово вписувався в довкілля Окружної, мов би стояв там ще від початку виникнення світу. Чим далі вона замислювалася над поведінкою цього індивіда, тим більше переконувалася, що не такий він уже й поганий, цей Таратула. І бульбу допоміг нести, і не один день шукав зустрічі з нею, і взагалі, за останні два десятки літ був чи не єдиною людиною, яка сприйняла її прикру вдачу. Адже вона жила одинцем, ховаючись від людей, як снігова людина, не припиняючи переконувати себе у тому, що їй краще бути самотньою, бо може жити так, як їй заманеться: ходити вдома голяком, розлягатися на усе ліжко і висмоктувати з кістки мозок, ні з ким не поділившись.

Як завжди, Бурозубка у своїх думках радилася з Орчиком. «Якщо оцей Таратула не шкодував на мене часу, – міркувала тітка, – то, може, я йому справді запала в душу? Як гадаєш? Може, мій поїзд ще не відійшов?»

Раніше Бурозубка без великого бажання покидала холодні стіни домівки, воліючи коротати дні в компанії з бадьорим телевізором і періодично влипаючи в черговий телесеріал. Але віднедавна, щойно видихнеться ніч і пташки почнуть перекидатися думками, вона знаходила привід, аби вийти до міста. Вдивлялася в кавалькальду автомобілів і ледь не перетворювалася в соляний стовп, коли загледить тачку вороного кольору. Наздоганяла тих чоловіків, у яких було довге чорне волосся. Але, переконавшись, що обізналася, дякувала долі. Бо що про неї Таратула подумав би, якби побачив, що вона біжить за ним слідком і хекає? І як тоді вона пояснювала б йому свій вчинок? Була надто гордою, аби зізнатися цьому типу, що вона по ньому стужилася. За цю журбу ненавиділа себе. Вважала, що вона уже продавлена, мов та стара канапа; видовбана, як гирька в купця на базарі; втратила свіжість, запах і гостроту для мужчин, але що вдієш, якщо у її розмазану осінь зазирнула весна? Бурозубці так бракувало цього прудивуса, що вирішила хоча б поглянути на ту місцевість, де він проживає, подихати тим озоном, що й він, побачити світло у його вікні, і цього для неї було б достатньо. Тим паче, що до вулиці Чупринки – рукою подати. Можна й пішки. Адже на дворі сухо й тепло.

Бурозубка давненько не бувала в кварталі, названому іменем відомого українського генерала. То ж навіть не здогадувалася, що за кілька літ те довкілля, яке вона знала, давно закінчилося, і хижі поступилися місцем великим віллам. Такі Броня зустрічала на ілюстраціях рекламного тижневика «Наше місто», яке безкоштовно їй що п’ятниці кладе до поштової скриньки листоноша. Але ніколи не подумала б, що вони повиростали, мов діти, зовсім поруч, через одну зупинку. Особливо її вразив двоповерховий котедж на шість під’їздів (кожен під’їзд – як вхід до окремої квартири!). І понад усіма дверми – гвинтові східці, які вели на другий поверх, до спільного стрічкового балкону з висячими садами!

Подібні палацики визирали з-поміж боязкої весняної зелені, вздовж усієї дороги. Вони були такими чистенькими і невживаними, що видавались іграшковими. Бурозубка уже, було, подумала, чи не в казку вона потрапила, аж несподівано перед нею виникла таблиця з великою цифрою «3» на фасаді. І пенсіонерка збагнула, що це і є вотчина таємничого Таратули. «Адже ж він, здається, казав, що живе під третім номером?» – згадала Броня.

Триповерхова фортеця була чи не найвищою на вулиці, і її покрівлю з червоної черепиці та сателітарну антену бачили, мабуть, навіть з далеких провулків. Споруду оточував дендропарк з водограями та екзотичними чагарниками. Від хвіртки до вхідних дверей простягнулася доріжка з витійливим орнаментом.

Як героїня казок братів Грімм, Бурозубка поцікавилася в якоїсь перехожої:

– Хто живе в цьому замку? Чи не міністр який?

– Таке скажете! – пхикнула подорожня. – Беріть вище. Сам Микита Таратула!

«Бідний чоловік, – подумала Бурозубка, востаннє поглянувши на монументальний бельведер[3]. – Це ж не жарт – опалювати стільки кімнат і мити більше десятка вікон!»

По дорозі вона завернула на базар, аби купити молока для Орчика. За певну винагороду вона таки домовилася з вихователькою, і тамта влаштовувала