Дорогі ви, наші цьоцю - Леся Бернакевич

– От і ми усі дивуємося: у нього молодих та гожих залицяльниць було, як у того султана, а він, уяви собі, злакомився на ось цю … шкапину… – почала пліткувати приятелька. – Мабуть, відьма, причарувала його… – зробила вона висновок, не знайшовши пояснення цьому дивному, на її думку, вибору Таратули.

Вислухавши розповідь перукарки, Пасьона відразу збагнула, що жінка в сусідньому кріслі – таки її тітка! Вона ледве дочекалася, поки майстриня накине їй на голову целофановий ковпак (аби фарба в очі не затікала!), і вистежила родичку, коли ця після постригу, з оформленою, як весільний коровай, головою направила свої стопи в дорогих італійських тапках на вулицю.

– Добрий день, дорогі ви наші цьоцю! – голосно привітала Бурозубку Пасьона і всміхнулася на всяк випадок.

Дружина Таратули здригнулася. По правді кажучи, вона впізнала племінницю ще тоді, як її волосся намотували на бігуді, але вдала, що не помічає. Бо вона ні з ким першою не здоровкалась, побоюючись, що знайомий чи знайома можуть її не помітити і не відповісти на її привітання. А це для Броньки просто смерть! Оскільки Пасьона першою тітку зачепила, то й тітці не пасувало впадати в пиху.

– Як же ж гарно вам із цим перманентом, – похвалила племінниця тітку, що аж та зніяковіла:

– Та я не дуже охоча до салонів краси, – почала виправдовуватися, – то все чоловік. «Ти, – каже, – маєш стати справжньою леді!»

– Ви заміж вийшли? – будучи уже на межі підлизання, сплеснула в долоні Пасьона, мов би тільки щойно почула цю новину. – Тітонько-сонечно, – звернулася вона до Броньки таким солодким голосом, що тамта насупила брови. Не любила пестливих звернень. І коли співрозмовник починав до неї сюсюкати, – їй так і кортіло повидряпувати йому очі. Бо після голубливих апеляцій у неї неодмінно чогось вимагали: «Сонечко, збігай у магазин. До столу сіли – аж хліба нема…», «Тітонько-серденько, помийте тарілки»… Знала вона тих людей, як свої чоботи. То ж підозріло зиркнула на племінницю, коли та назвала її цим небесним світилом. І коли тітка уже мала намір запитати у небоги: «Невже я схожа на ідіотку?», Пасьона сказала:

– Ходімте до шинку на каву, і ви розповісте про своє життя-буття…

Тітка відразу зм’якла.

– Я би з дорогою душею, але мушу поспішати, – кивнула на двері. – Чоловік чекає, підмовив мене у солярій… Нехай уже іншим разом…

І Бронька вибігла на вулицю. Не навчилась запізнюватися, і їй поки що не вдавалося, як «справжній леді», позбутись поспішності. Від думки, що вона змушує чекати чоловіка, відчувала себе грішницею і боялась спровокувати невдоволення своєю поведінкою.

Коли двері за дружиною Таратули зачинилися, Пасьона наблизилася до вітрини і, обережно відхиливши жалюзі ніжно-рожевого відтінку, провела очима тітку.

Дощ на дворі уже вишептався, і над околицею розкинула свої міліровані коси веселка. Кадилак, який виднівся з-за зелених, як долари, листіків на кущах, нагадував фантастичного жука з американського фільму. І Пасьона пройнялася великою повагою до Бурозубки. «Якщо цьоця сколихнула серце цього монстра, – міркувала племінниця, – то вона справді непроста. Недооцінили ми її! І що то воно таке отой солярій? Може, там капусту чи огірки засолюють? Навіть спитати ні в кого».

Пасьоній здалося, наче вона щойно вибралася з лісу. Тітонька говорила про такі речі, про які її племінниця навіть ніколи не чула!

Пан Сипонький давно звикнув: племінниця плаче у тих випадках, як хоче позичити в нього гроші. То ж він дуже здивувався, почувши, що причиною її сліз є …ота «стара карга», Бурозубка.

– Немає з нами нашої цьоці, – зашморгала носом Пасьона, і багатий свояк почав здогадуватися, що Бурозубка, мабуть, потрапила до лікарні або й померла. І тепер племінниця має намір зіпхнути на нього усі клопоти, хоче, щоб він вклав капітал у цей божевільний захід.

– Як це сталося? – поцікавився Сипонький у небоги зовсім не зі співчуття до тітки, а щоби зібратися з думками і придумати достойний привід, як відмовити Пасьоній субсидувати Бурозубчине погребення.

– Та ж хіба ви не знаєте, як люди одружуються? – заридала Пасьона. – Запала цьоця у серце порядному чоловіку і він покохав її. Пожиттєво… І повів під вінець. А у своїй убогій хатині вона за чоловікові гроші зробила ремонт та й віддала в оренду якимсь студентам…

– Жартуєш, наша тітонька може зацікавити хіба що могильного хробака! – не стримавшись, зареготав бізнесовець від усвідомлення, що поки що його гаманцеві ніщо не загрожує.

– Наша тітонька – нівроку, їй нічого не бракує, – вперше вступилась за Бурозубку Пасьона. – Не забувайте, що вона – з нашої родини. А жінки нашого роду, навіть не наймолодші, мали успіх в мужчин.

Сипонький був не з наївних. Він відразу здогадався, що Броня віддалась за якогось дуку. Бо чого ж то племінниця так захищає її?

– І хто ж цей щасливчик? – почав Сипонький зондувати ґрунт.

– Наша цьоця не пов’язала б своє життя із якимось пройдисвітом, – поважно пустилася в розповідь Пасьона. – Вона вибрала партію, достойну для жінок нашої родини – пана Таратулу!

Від несподіванки Сипонькому аж заклинило око, і він почав моргати безперервно. Так його ця звістка приголомшила.

– Стривай, чи не той це Таратула, якому належать всі крамниці з продажу паркету у нашому місті? Може, цьоця вийшла за його однофамільця? – уточнював цей служитель Меркурія[4], вигляд якого в цю хвилину