Ольвія - Валентин Лукіч Чемеріс

Цар царів сидів обличчям до Скіфії і примруженими очима пильно вдивлявся у протилежний берег, де типчаковими рівнинами простилалася невідома йому земля загадкових кочовиків.

«І чому мені приснився той сак Сірак?» – раптом подумав цар, але тієї ж миті нахмурився і постарався викинути геть із голови того мерзенного сака.

Внизу біля ріки застигли охоронці та будівничі мосту, а далі рівними рядами через усю долину, аж за фракійський обрій, вишикувалися війська, готові у будь-яку мить розпочати переправу на той берег.

– По велінню бога-творця, єдиного і всемогутнього Ахурамазди, я привів вас у Скіфію, – і Дарій показав коротким мечем на протилежний берег. – Перські мужі! Далеко залетів ваш спис, і там, на тім боці, його чекає немеркнуча слава, слава, що покриє вас і вашу грізну зброю. Чи готові мої вірні мужі із зброєю в руках перейти рубіж і списом розітнути навпіл Скіфію?

– Готові, спітамен кшатра! – вихоплюючи короткі мечі й піднімаючи їх угору, закричали воєначальники. – Вели, і ми по твоєму царському повелінню кинемось через міст на той берег. Історія прославить тебе, владико наш і бог, на вічні часи, допоки сяє у небі осяйний Мітра!

– Слава царю царів!

– Слава Ахеменіду!

– Слава Персії та її доблесним мужам! – сказав Дарій, і всі вмовкни, не спускаючи з владики захоплених очей.

Дарій відшукав поглядом когось у почті і запитав:

– А що скаже нам про землі, які лежать на тім боці, ватаг моїх очей і вух?

Наперед ступив ватаг особистого розвідувального загону царя.

– Спітамен кшатра! Твої чуткі вуха почули, а твої зіркі очі побачили таке: від ріки Істр і до середини скіфської землі, до Великої ріки, яку всі тут називають Борисфеном, десять днів путі. Від Великої ріки на схід аж до кінця скіфської землі, до озера Меотіди і ріки Танаїсу, за якою вже починаються землі савроматів, теж десять днів путі. З півдня, від моря, яке називається тут Понтус Еуксінос, і на північ, де холодно і кінчається земля скіфів, двадцять днів путі.

– У такій малій країні, як Скіфія, моєму війську і розвернутися ніде, – сказав цар задоволено, і всі воєначальники схвально закивали завитими пофарбованими бородами. – Ми пройдемо всю Скіфію так, що не лишиться шматка її землі, де б не топталися перські коні і де б перський спис не проткнув непокірного!

І повернувся до ватага розвідувального загону:

– Хто живе на межах Скіфії, які племена і народи?

– Із скіфами межують таври, калліпіди, алазони, неври, андрофаги, маланхени, будини і савромати.

– Чи будуть ці племена допомагати скіфам? – швидко запитав цар. – Чи в дружбі і мирі вони із кочівниками?

– О ні, владико! – упевнено вигукнув ватаг. – Як свідчать чутки, зібрані твоїми вірними людьми, племена і народи, які живуть по той бік Істру, не люблять скіфів за їхні набіги. Вони не хочуть покорятися скіфам – злим створінням Ангро-Манью і тому ніколи не підтримають їх. Бо скіфи – то є великі хапуни, вони хапають все, що побачать у чужих племен, і всі їхні речі – то хапані речі. А що вже скіф ухопить, того ніколи не віддасть: чи річ яку, чи людину, чи коня. Коли племена і народи згадують скіфів, то їхні обличчя стають хмарними. Бо чого їм підтримувати хапких кочовиків? Щоб ті ще більше міцніли? Адже тоді буде зовсім погано жити іншим племенам. Тому всі племена хочуть, щоб скіфи були хирлявими і негучно хльоскали своїми батогами і нагаями.

– Я тебе нагороджу за добрі вісті, – сказав Дарій.

– О великий царю, – впавши на коліна і зводячи руки до царя, вигукнув ватаг. – Не за щедрі дари тобі служу, а за честь і славу роду твого ахеменідського!

Кланяючись, ватаг трохи відзадкував, а тоді, звівшись, застиг на місці, не в змозі притаїти радість від обіцяних царських дарів.

І велів тоді Дарій, щоб огласники прокричали у військах таке його царське говоріння слів:

– Бог великий Ахурамазда, який створив небо, який створив землю, який створив людину, який створив благоденство для людини, який Дарія зробив царем, який царю Дарію дарував царство велике, багате на добрих коней і добрих мужів, каже Дарію таке:

Хай добрі мужі на добрих конях, з волі самого Ахурамазди, завоюють невірних саків, яких тут називають скіфами і які є злим створінням Ангро-Манью.

Я – Дарій, цар великий, цар царів, цар багатоплемінних країн, цар всієї великої землі, яка далеко розкинулась, син Віштаспа, Ахеменід, велю:

хай перський спис проштрикне скіфів, які не здадуться на мою милість, добро їхнє, коней, череди і отари, кибитки їхні, жінок їхніх та дітей хай поділять між собою славні перські мужі, а край той, темне царство Ангро-Манью, хай перські коні витопчуть так, щоб тут стала пустка!

Хто накладе головою в поході, того чекатиме вічне і щасливе життя в царстві Ахурамазди!

Говоріння царських слів ледве було зачитане на горбі з пергаменту царським секретарем, як в ту ж мить, по знаку, даному з горба, його почали кричати огласники по військах.

А тим часом Дарій сказав:

– Кою, який збудував цей міст, ми доручаємо і зруйнувати його, як тільки переправимось на той берег. На батьківщину ми повернемось іншим шляхом, східним, уздовж узбережжя Кавказьких гір. І вийдемо прямо в Мідію.

Воєначальники переглянулись між собою, особливо при словах «зруйнувати міст» на їхніх обличчях з'явилась стурбованість, але ніхто з них навіть розтулити вуста не посмів.

Тоді наперед ступив Кой – і будь-що-будь – упав на коліна перед царем.

– Тобі чого, будівничий мого мосту? – нахмурив брови цар. – Чи ти не в змозі зруйнувати міст, який сам же й збудував?

– Царю царів! – Кой торкнувся бородою землі і звів голову, але стояв і далі на колінах. – Дозволь мені, маленькій людині, яка живе у світі завдяки твоїм безмежно щедрим милостям, дозволь мені, твоєму рабу, та слово мовити.

Дарій злегка кивнув головою, і Кой швидко, боячись, що цар його не дослухає, заговорив:

– Великий царю! Ти йдеш у край, де немає городищ і засіяних полів. І як там буде, один бог знає. Я ні на мить не сумніваюся у твоїй перемозі, адже сильнішого війська за твоє немає у світі. Але якщо у Скіфії не виявиться води і не вистачить паші для твоїх коней чи харчу для воїнів, то йти на Кавказ буде тяжко. Та ще безводними степами.