Ольвія - Валентин Лукіч Чемеріс
Обози час од часу збивалися з броду, й вози з усім своїм добром та волами зникали у вирвах.
А до переправи підходили все нові й нові десятки тисяч – кінні, піші, обози, і здавалось, їм не буде кінця-краю. З настанням темряви головні сили встигли переправитись, а хвости й до вечора не підійшли до Великої води. Переправлятись вони мали на другий день. А по той бік, у таборі, посеред широкої долини вже палали вогнища – повеселіле воїнство готувало вечерю. Різали останніх овець з тих, спершу не лічених, отар, які гнали за військом раби. Всі вірили: ще день-два, і вони наздоженуть скіфів, а тоді буде все. І м'яса теж буде вдосталь, адже чого-чого, а худоби у скіфів пребагато.
А до переправи вже в темряві підходили все нові й нові загони.
Не знайшов Дарій спокою і на тім боці Великої води.
Воєначальники щодня скаржились йому, що скіфи не тямлять воювати, що так вести себе, як вони ведуть, не подобає достойним мужам. Дарій у всьому згоджувався, але зарадити нічим не міг: між його військом і скіфами залишався один денний перехід. З такою тактикою ведення війни він до того ще не зустрічався. Раніше противник, на якого він ішов, або приймав бій, або здавався… Але щоб водити отак… ні, такого з ним ще ніколи не було. Ганятися і відчувати себе переможеним? І до чого так добігаються скіфи? Зрештою, вони у себе вдома, знають степи, як свої пальці, а він?.. Що знає він про їхні степи?.. І – що найгірше! – Дарію знову почав снитися обезголовлений ним Сірак, сакський пастух із берегів Яксарту.
І не думав цар про того сака, з голови його викинув, а він, бач, йде і йде у його сон.
А сон був один і той же, як на замовлення: він, Дарій, веде своє військо, женучись за скіфами, а попереду, на відстані польоту стріли, маячить сак у драній повстяній куртці, у витертих на колінах шкіряних штанях, у розлізлих сап'янцях, з носків яких стирчать його пальці. Безтурботно шкірить Сірак свої зуби, поляскує себе батогом по халявах – лясь-лясь!.. Аж у Дарієвих вухах відлунює той ляскіт.
Дарій хоче крикнути війську: не йдіть за ним, то страшний сак, породження темних сил Ангро-Манью, не йдіть, перси, бо він заведе вас у пустелю, на край світу, де й попровалюєтесь ви у хлань бездонну, – хоче крикнути і не може розтулити онімілі вуста.
А Сірак, обертаючись, пальцем манить за собою військо, і воно покірно йде за ним, йде… йде… йде… А Сірак поляскує себе батогом по халявах драних сап'янців – лясь-лясь…
А у вухах Дарія тільки – лясь-лясь!..
– Аге-гегей, перси?!! – кричить Сірак. – Ходіть за мною, я приведу вас до скіфів, бо ваш цар не знає до них дороги!
І військо покірно йде за ним, йде… йде… йде… До загибелі своєї йде…
– Спиніться! – хоче крикнути їм онімілий Дарій. – Ім'ям Ахурамазди велю вам: спиніться! Слухайте говоріння моїх слів: спиніться! Схаменіться, перські мужі, куди і за ким ви йдете, як стадо покірних овець? Вас веде злий дух Ангро-Манью!
Нарешті розтуляє вуста, кричить і прокидається у своєму похідному шатрі, прокидається, мокрий від липкого, огидного поту, хапає пересохлим ротом задушливе од пахощів, що куряться у мідній чаші, важке повітря…
Про свій сон, про того сака-пастуха, він не говорить нікому, навіть атравану більше не згадує. Той сон чаїться в ньому, як хижий звір, у засідці чигає, і ось-ось стрибне, розбатує ту грань, що відділяє сон від буття, і вирветься на волю, і вчинить переполох у війську. А вирветься сон із його голови, поповзуть чутки військом про обезголовленого сака, який водить їх, і тоді лиха не обберешся. Військо і так уже втрачає віру в перемогу, а тоді…
О, тільки не це. Зціпити зуби і нікому, нікому ні слова про той сон. І самому про нього забути.
Забути, забути, забути!!!
Немає, не було ніколи того сака і не буде! То злі духи, темні сили темного царства Ангро-Манью навіюють йому той сон.
І він намагається не думати про нього, але заснути вже не може і тяжко-важко перевертається з боку на бік у своєму шатрі, а тоді схопиться – розпатланий, із закудланою бородою і виряченими великими очима, – блукає по шатру, наче що загубив і не може знайти.
І серед того блукання ні-ні та й зрине думка, кресоне мізок, як блискавиця хмаровиння, а що коли той сон віщий?
І тоді, рвучи на собі хітон, він кричить:
– Гей, люди! Годі вам спати! Танцівниць до мене ведіть, хай танцюють у моїм шатрі до білого ранку!
І приводять похмурі, нелюдимі й німі євнухи у царське шатро зграйку юних, заспаних і переполошених танцівниць, дівчаток років дванадцяти-шістнадцяти, дочок різних народів і племен. Лячно зиркають вони на бородатого грізного царя, що чорним хмаровищем бовваніє у шатрі… О, який у нього вигляд!
Швидше, швидше танцювати, у танку спасіння.
І змахують руками, наче хочуть зграйкою злетіти, і пливуть, пливуть по колу… На їхні голі, тендітні, в декого ще дитячі тіла накинено легенькі прозорі серпанки, але той бородатий чорний цар їхніх тіл, на щастя, ніби не бачить, він дивиться крізь них і думає про щось своє – важке, гнітюче, безнадійне. Кажуть, що цареві сняться страшні сни, бо він часто кричить уві сні: «Спиніться!.. Спиніться!.. Не йдіть далі! Не вірте йому!..» А за ким не йти – того ніхто не знає.
І дівчатка чимскоріш пливуть у танку, наче хочуть випурхнути із шатра, із перської орди.
Ой мамочко, ой матусенько…
На різних мовах подумки кличуть вони своїх матерів, а матері їхні, зґвалтовані й розтоптані, давно вже згоріли в огнях, що бурхають всюди, де проходить перський воїн, і попіл їхній розвіяно по світах…
– Ой мамочко, ой матусенько…
А бородатий чорний цар кам'яною брилою нависає над ними і не зводить із них великих блискучих очей і щось думає, думає…
Про що і про віщо він так страшно думає?
Швидше, швидше танцювати, щоб він не встиг ні на якій спинити свого чорного погляду…
Ой мамочко, ой матусенько…
Вигиналися зміями гнучкі дівочі стани, плавно злітали руки, і благали танцівниці, щоб ті руки крилами стали… Не ставали руки крилами лебединими…
Ой мамочко, ой матусенько…
