Ольвія - Валентин Лукіч Чемеріс

себе промовив Ясон. – Навіть вночі настилають колоди і носять землю… Почекай, – спинив він Ольвію. – Чи є дозори біля мосту, я не знаю. Але старших там, напевне, багато. Десятники, сотники або й тисячник… Можемо викликати в них підозріння, як будемо прохати човнярів перевезти нас у такий час на той бік. Ще затримають нас до ранку… – Подумав і твердо вирішив: – Ні, ризикувати не будемо, повернемо ліворуч і поїдемо долиною понад берегом. Десь спробуємо переправитись на той берег плавом. Іншого виходу в нас немає. Здається, там, за поворотом, ріка трохи вужча. Ще й острів посередині, коли що – переднюємо на нім.

Далі помчали трав'янистою м'якою низинкою, де пітьма була особливо густою.

– Ми вже… на волі? – озвалася Ольвія.

– І так, і… ні, – відповів Ясон досить бадьоро. – Де саме понад рікою дозори, я не знаю, але чув, що вони є. Чув краєм вуха, тому й сказати нічого певного не можу. Очевидно, вони сидять у засадах ще звечора. На випадок, якщо скіфи спробують послати розвідувальні загони на фракійський берег.

– А я думала, що ми вже на волі, – зітхнула Ольвія. – А хіба таємне слово нам не допоможе?

– В тім-то й лихо, що таємного слова поза табором я не знаю. Це велика таємниця, і не кожному її дано знати.

– А може, якось обминемо ті засади?

– Може, – згодився Ясон, але впевненості у його голосі не було. – Можливо, пощастить прошмигнути непоміченими… А коли що… будемо тікати. Коні швидкі, а ніч темна.

Шуміла ковила, тихо, одноманітно, сумно: шшу-у-у, шшу-у-у-у… Ольвії вчувалося, що в ковилі плаче дитина… Іноді дитячий плач так ясно до неї долинав, що вона поривалася зіскочити з коня.

– Ясоне, хтось плаче… Ось послухай… пла-аче… дитина.

– То вітер завиває. Із Скіфії жене до нас чорні хмари.

– Вітер?.. Ой, ні…

– Вітер, Ольвіє, вітер. Він несе грозу із Скіфії.

– Але чому він плаче, як моя дочка?..

– А ти сама… поплач… Я чув, що жінкам легше від сліз. Бо слова утіхи тут зайві, та й чим вони тобі зарадять? Я розумію, горе у тебе… Та що вдієш, людина для того й живе, щоб радіти й страждати, сміятись і плакати. Жаль тільки, що одним людям чомусь страждань випадає більше, а іншим – радощів.

«Як він змінився звідтоді, як мене забрав Тапур, – подумала Ольвія. – Наче іншим став, змужнів і вже нічим не схожий на того соромливого юнака, якого я знала. Той і говорити до пуття не вмів».

«Повернути б оце коней до Понту, – у відчаї думав Ясон. – І забути про все: і про персів, і про скіфів… Тільки б вона була зі мною поруч. А життя… життя можна й заново почати».

– Ольвіє… – зважився він, – звідси так близько до Гостинного моря. Днів зо два вниз понад річкою та днів два трохи вбік – і вдома.

– Я мушу повернутися до… – Ольвія запнулася, бо трохи не сказала – додому, маючи на увазі кочовище Тапура, але швидко поправилась: – До скіфів. Щоб сказати їм про персів.

– А тоді? – швидко запитав Ясон. – Повернешся додому чи…

– Не знаю. Я нічого не знаю. І жити мені не хочеться. Я все вже пізнала: радість і горе, щастя і біду… І дуже стомилась од усього. Спершу я спішила додому, до Гостинного моря, а тепер, коли почула про персів, побачила їх, тягне до скіфів…

– Але ти все одно думаєш про нього.

– Думаю…

«Клятий Тапур, – подумки проклинав Ясон ім'я свого найзапеклішого ворога, і давній гнів спалахнув у його душі. – Ти викрав моє щастя, ти зруйнував моє життя… Як я ненавиджу тебе, дикий скіф!.. О, як я ненавиджу тебе і твоїх брудних кочівників! Я міг би тобі жорстоко помститися, бо їздив з купцями у твій табір і знаю туди дорогу. І привів би персів, щоб насолодитись помстою… Дякуй, що люблю Ольвію, що вона для мене свята. Молися на неї, заради Ольвії милую тебе, мій проклятий враже!..»

– Будь ти проклятий! – зненацька вихопилося в Ясона.

– Ти про нього? – тихо озвалася Ольвія.

– А мені немає бути за що йому вдячним.

– Не треба, – попрохала вона. – Будь хоч ти людиною, аби я зберегла про тебе добру згадку. І не проклинай мене, що понівечила твоє життя.

Ясон гаряче вигукнув:

– Хіба я можу проклинати сонце тільки за те, що воно високо і я не можу дістати його? Я щасливий, що й мені воно світило.

– Ти кажеш так, ніби ми більше не зустрінемось.

– Так… У мене передчуття… ну, що бачимось ми востаннє, принаймні на цьому світі.

– У тебе просто на серці така ж ніч, як і в цьому степу.

– Ніч, – згодився він, – а де мій ранок – я не знаю. Не буде його. Немає. Я й до персів кинувся тому, що в мене сама ніч у душі.

Праворуч, де за ковилою шуміла невидима у темряві ріка, ще густіше й частіше краяли чорну ніч блискавиці, і громи трохи вже наблизились, іноді трахкали над рікою, і лункі виляски вже неслись над водою. А ліворуч – у фракійських степах – догорали останні зорі, гасли, ховалися, пірнали у хмари, що неслися із скіфського боку.

Степ почав круто спускатися вниз, збігав до ріки.

Попереду зчорніли верби і при спалахах блискавиць видавалися за якихось сторуких і стоногих гігантів, що вистрибували на дорогу з пітьми й відразу ж провалювалися в жахливу чорноту, що з'являлася після кожного спалаху блискавки.

– Ольвіє… – прошепотів Ясон і, взявши за повід її коня, їхав поруч, – слухай мене… На всяк випадок. Якщо наскочимо на дозор, удвох не втечемо. Доведеться нам розділитися, щоб дозор хоч на мить розгубився, не знаючи, за ким гнатися. Ти будеш мчати прямо, тримаючись ріки. Далі верби і сховатися є де… Як почне розвиднятися… ну, тільки засіріє, переправляйся на той берег. Мене не чекай.

– А ти?..

– Ну, я… сам дістануся. А ти – переправляйся на світанні. У пітьмі не квапся, але й не чекай, доки зовсім задніє…

– Але ж я не вмію плавати.

– Кінь уміє… Тільки не здумай сидіти на нім, обоє підете на дно. Намотай на руку повід… Або ще краще – прив'яжи його до руки, щоб не вислизнув, і забродь з конем у воду. Кінь сам попливе і тебе потягне. Не хапайся за шию коня, не смикай його і не збивай, більше йому волі, і все буде добре. Тримайся за повід, а другою рукою підгрібай