Я віддав би життя за тебе (збірка) - Френсіс Скотт Фіцджеральд

— У мене теж свої канікули.

— Але я хочу попотіти так, як ото доводиться тобі. Відкладімо купання та риболовлю на вихідні. У вересні мені випаде піти на кілька домашніх вечірок.

Наприкінці першого тижня Джордж, обідаючи з батьком в «Ель патіо»[253], зронив ім’я Вордмана Еванза. Здавалося, воно впало бойовою гранатою на Лоусонову тарілку.

— У нас двох таке саме почуття гумору, — пояснив Джордж. — Це одна з причин того, чому мені подобається мешкати з ним. Він обмежений, але коли мене тягне на роздуми, я спілкуюся з іншими хлопцями.

— Він справив на мене враження… посереднього собі хлопця, — спокійно зауважив Лоусон.

— Посередній! — заперечив Джордж. — Таж Вордмана цілком певно приймуть у будь-яке братство старшокурсників, аби тільки він захотів!

«Це не виправдовує решти його рис, про яку нічого не сказано», — подумав Лоусон.

До Джорджа надходила пошта з почерком Вордмана з усіх усюд Європи — ці послання батько передавав синові не моргнувши оком. Надходили також листи, написані багатьма дівочими почерками — ось ці Лоусон читав у своїй уяві; їх усіх підписала Елсі, всі вони закликають: «Джордже, допоможи мені! Що ж ми такого зробили?!»

Тільки вранці Лоусон спромагався ставати доволі сучасним, щоб розсудити: «Нині не 1890 рік. Та й треба двох осіб, щоб дійшло до зваблення».

З цього погляду Джордж уперше трохи відкрив свої етичні засади.

— Триматимусь якнайдалі від Філадельфії, коли повернуся. Господи! Коли дівчині закортить чоловіка, вона піде на все, що хоч.

— Справді?

— Певна річ. Стара забава мишоловки з мишею.

— Чому такі дівчата не липнуть до чоловіків, зрілих для одруження?

— Одруження — це вже наступна річ. Я кажу про секс, і це, сподіваюся, тебе не шокує. Знаєш, поки що йдеться про нього.

«Вижди», — шепнув сам собі Лоусон, маючи на думці тільки те, що Джорджа конче треба ізолювати від Вордмана; а якщо Джордж брутальний хижак, то батьків обов’язок — відвернути катастрофу від нього й від Любої шістнадцятилітки.

Так минали тижні, й Джордж зрілішав, залишаючись юним. І ось надійшли листи.

Адресований Дюбаррі-старшому конверт, проштемпельований у Лондоні, містив друковану копію листа до реєстратора. Лист інформував, що він, Вордман Еванз, наступного семестру не проживатиме з Джорджем Дюбаррі. І подано причину: «…оскільки я відмовляюся від навчання в університеті, про що вже повідомив декана».

Унизу був додаток, написаний чорнилом:

Сподіваюся, це Вас потішить. Я не додав цієї копії до адресованого Джорджеві листа, бо людина повинна виконувати накази не будь-кого, а тільки батька та роботодавця, але запевняю Вас (якщо маєте намір «випадково» розпечатати конверт), що в моєму посланні до Джорджа в жоден спосіб, у жодній формі й у жодному вигляді не згадано про Ваш лист до мене.

З повагою, Ґ. Вордман Еванз

Був ще конверт із тим самим почерком, призначений Джорджеві, але той поїхав у дводенне відрядження до Пінар-дель-Ріо[254], і Лоусон міг тільки збавляти вихідні, читаючи давній лист Вордмана до Джорджа та копію свого власного листа до Вордмана й дивуючись, що справді змусив юнака до такої крайності. Зрештою, втішився думкою: якщо вже інтереси Вордмана очевидно не в Нью-Гейвені, то університет аж ніяк не потерпить від втрати такого студента.

Увійшовши в понеділок до кабінету, Джордж поклав у кишеню листа від Вордмана, розповів про Пінар-дель-Ріо й повідомив, що хоче відмовитися від домашніх вечірок і працювати на Кубі, поки не почнеться навчання в коледжі. А пополудні, зустрівшись із батьком у клубі, син був темний як ніч.

— Цей дурнуватий Вордман! Річ не тільки в клопоті з тим, щоб добрати собі іншого співмешканця. Воно й так не на одно вийде… Але який же він дурень!

— Що він накоїв?

— Покинув коледж, — понуро відповів Джордж. — Гіршого безглуздя не придумаєш.

Лоусон помовчав, його нерви просто-таки дрижали.

— Чому це він покинув коледж? Це таємниця?

— Ти не зможеш втримати цю таємницю!

— То чи можна мені дізнатися, що він наробив?

— Здається, він одружився зі шльондрочкою на ім’я Люсі Бікмастер.

Лоусон підкликав офіціанта й замовив подвійне віскі. Джордж узяв пиво. Обидва мовчали, коли Джордж видобув листа й став його переглядати.

— Навіщо Вордман одружився з нею? — спитав Лоусон.

— Це таємниця.

— Може… мусив?

— Не доводь мене до сміху. Я знайомий з Люсі три роки, — відказав Джордж і швидко докинув: — Батьку, не подумай собі чогось. Я ніколи не гострив на неї зубів. Просто знаю її характер, і, як на мене, він твердий.

— А чи не квапишся ти з висновками про цю дівчину? — холодно спитав Лоусон. — Якщо не маєш доказів протилежного, то не можеш припустити, що сімнадцятилітня…

Батько змовк від здивованого синового погляду.

— Звідки ти знаєш, що їй сімнадцять років?

— Мабуть, ти сам сказав мені.

— Не пригадую, щоб я хоч раз казав тобі про неї.

Вихиливши скляночку, Лоусон замовив ще одну.

— Вордман згадав тебе в листі, — сказав Джордж.

У Лоусона мало не вискочило серце з грудей.

— Він передає тобі привіт і сподівається, що ти добре впливатимеш на мене.

— Забудьмо все це, — відповів Лоусон. — Мені шкода, бо тобі шкода. А він таки дурень, як ти висловився. Щоб ото відмовитися від освіти задля дівчини…

— Він опинився в пастці.

— Напевно.

Вони звелися.

— Не знаю цієї дівчини, — запевнив батько. — Кажу про неї безособово й сподіваюся, що вона не в пастці.

Уже на виході з клубу Лоусонові закортіло лигнути ще одну скляночку, але це було б порушенням його правил. І тоді спересердя він іще раз обмовився:

— Можливо, Вордман і сам далеко не подаруночок.

Вийшовши надвір, на сліпуче сонячне світло, Лоусон тріумфував і мав охоту на балачку. Був радий, що має свободу дій і що не доведеться провести вечір разом із сином.

…Уже ввечері він зайшов, щоб випити скляночку на сон грядущий, до бару, де клієнтів обслуговували дівчата.

Перш ніж вийти, Лоусон у дусі латиноамериканців доторкнувся капелюха.

— Multa gratia[255], Люсія, — весело сказав він одній барменці, а тоді другій: — Adios[256], Елсі.

Він іще раз доторкнувся капелюха, вклонився й вийшов. Дівчата дивилися на нього, не знаючи, що це був уклін понад двома поколіннями — у минуле Америки[257].

Почуття тріумфу тривало й наступного ранку, коли Лоусон, повен нових надій на сина й на себе, увійшов до кабінету. Джорджа ще не було, натомість на столі лежав конверт із позначкою «Особисто», написаною Джорджевим почерком.

Лоусон розпечатав конверт і прочитав записку. А тоді,