Я віддав би життя за тебе (збірка) - Френсіс Скотт Фіцджеральд

Карлос Дейвіс геть спантеличився, коли доктор Кардіфф повів далі:

— Що ви знаєте про Монсена, містере Дейвіс?

— Нічого. Знаю тільки те, що він типу… відомий чоловік… і все таке…

— Я маю на увазі його особисте життя. Чи не спадало вам на гадку, що є речі, які набагато легше приховати, ніж спиртне, бо вони займають менше місця?

Дейвіс вважав недоцільним сушити собі голову в таку ранню пору чимсь на зразок переобтяженого сценарію.

— Маєте на увазі стилет… і динаміт? — припустив він і додав: — Чому б вам не приїхати сюди сьогодні по обіді й не поговорити зі мною?

Трохи схвильований, Дейвіс одягнувся й, ще снідаючи, вирішив скликати своїх садівників і піти подивитися, чи забрався вже квартирант. Домовласник мав законне право на те. Уже минула дев’ята — призначений час. Але передусім він хотів уникнути скандалу, а що був не з боязких, то залишив помічників надворі й сам увійшов до будинку кухонними дверима.

У будинку було тихо. Заглянувши в кабінет секретарки, Дейвіс підійшов до вітальні — й завмер на порозі. На софі простяглася очевидно жива, але занурена в солодкий сон міс Трейнор. Кинувши на неї важким оком, він насупився й зітхнув. Хотів був розбудити її й попросити адресу, але, по-макбетівському шануючи сон, змусив себе відвернутися.

Дейвіс зійшов на другий поверх і у великій спальні застав Еммета Монсена, також у мирній дрімоті. Трохи здивувавшись, він обернувся й пішов, аж тут раптом згадав балясини, що вилітали з вікна, і став як укопаний, втупившись у перила: всі балясини були на місці. Кілька разів він окинув очима перила згори й догори, а тоді, відчувши легку нудоту, випробував свій зір на кількох інших предметах і, нарешті, відступив на кухню.

Тут до нього повернулася звична впевненість. І справді, на видноті, на полиці в шафі, стояла напівпорожня пляшка бренді. Дейвісові полегшало, коли згадався уривок розмови з доктором Кардіффом. Тепер уже відкрився сенс цих слів.

«…є речі, які набагато легше приховати, ніж спиртне, бо вони займають менше місця».

Карлос Дейвіс кинувся надвір і перед гаражем глибоко віддихався чистим каліфорнійським повітрям.

Отакої! Це ж бо наркотик! Еммет Монсен — потаємний наркоман! У Дейвіса такі засоби якось асоціювалися з фільмами Бориса Карлоффа[241]. Здається, це все пояснює. Тільки наркоман спроможний на таку диявольську винахідливість — увечері повиривати балясини, а до ранку знову їх вставити, причому в бездоганному вигляді!

І ця заснула на софі дівчина — тут Дейвіс застогнав — жила собі, мабуть, порядно, аж тут кілька днів тому цей Монсен, що в тропіках засвоїв безліч штучок, підступно спокусив її вперше пихнути димом із люльки з опіумом…

Разом із головним садівником господар маєтку повертався до свого будинку. А що був не дуже вправний у красномовстві, то зацитував лікаря.

— Є речі, які набагато легше приховати, ніж спиртне, бо вони займають менше місця, — туманно висловився він.

Садівник зрозумів, про що мова, й здивовано глянув на господаря.

— Ну й ну! Один із тих морфіністів!

— І американське жіноцтво! — загадково додав Дейвіс.

Ось тут садівник не втямив зв’язку, натомість перескочив думкою на інше:

— Містере Дейвіс, я мав би про це поговорити з вами… Може, ви вже знаєте, що он там, біля старої стайні…

Дейвіс пропускав слова повз вуха, він намірився на телефон і на розмову з доктором Кардіффом.

— …бур’яни, що там ростуть, — це коноплі. Їх треба скосити і спалити…

— Гаразд, гаразд.

— Я читав, що фебеерівці їх викошують, бо є ділки, що продають суцвіття школярам. Якось я мусив вигнати звідти кількох хлопців…

Дейвіс зупинився.

— Про що це ти говориш?

— Про марихуану, містере Дейвіс. Торговці набивають нею сигарети, а школярі дуріють[242]. А якщо газетярі дізнаються про марихуану у вашому маєтку…

В остовпілого Карлоса Дейвіса вирвався довгий сумний крик.

VII

Міс Трейнор — віднедавна об’єкт співчуття Карлоса Дейвіса — прокинулася близько полудня, відчувши, що в кімнаті є люди й що вони пильно дивляться на неї. Підвівшись, вона кілька разів доторкнулася до волосся. Ці неодмінні дотики дають суто символічні результати, зате навівають жінці відчуття, що вона «в ажурі».

Група людей у кімнаті складалася з доктора Кардіффа та двох кремезних молодиків, які видавалися настороженими й рішучими. А ще — з прославленої тіні, що нерішуче топталася на задньому плані, відомої як Карлос Дейвіс.

Понуро побажавши секретарці доброго ранку, доктор Кардіфф повів далі розмову з двома молодиками.

— В окружній лікарні вам дали відповідні інструкції. Я прийшов сюди тільки на прохання містера Дейвіса. Ви знаєте, які винахідливі ці люди і які маленькі бувають шприци.

Молоді люди кивнули. Один із них відповів:

— Розуміємо, докторе. Ми шукаємо під матрацами, в каналізації, в книжках і пудреницях.

— І за їхніми вухами теж, — доповнив другий молодик. — Буває, що й там ховають.

— Будь ласка, перевірте балясини в перилах, — порадив доктор Кардіфф. — Цілком можливо, що Монсен спробував відшукати в них сховане. — Він на мить задумався. — Добре було б, якби ми мали хоч одну з цих виламаних балясин.

— Не хочу, щоб тут чинили насильство, — нервово мовив Карлос Дейвіс. — Не заглядайте йому за вуха, поки він не під вартою.

З порога прозвучав ще один голос, із дивним відтінком:

— Що це за мова про мої вуха?

Знесилений після гоління, Еммет добрався до крісла й подивився на лікаря, сподіваючись знайти пояснення на його обличчі, але не знайшов, як і на інших обличчях, поки не зустрівся очима з міс Трейнор і вона, хоч і дуже серйозна, та підморгнула. Цього разу підморгування означало засторогу.

Були й інші сигнали. Молодики обмінялися загадковими поглядами, і тоді один вийшов із кімнати, а другий присунув крісло до Еммета й усівся.

— Мене звати Петтіґру, містере Монсен.

— Привіт, — коротко відповів Еммет і звернувся до Дейвіса: — Сядьте, будь ласка. Ви ж, либонь, втомилися. Годину тому я бачив із вікна, що ви косили бур’яни за стайнею. І з яким же запалом ви працювали!

Мабуть, доктор Кардіфф зауважив піт, що несподівано виступив на лобі молодого актора, бо труснув головою таким жестом, що в усьому світі означає одне: «Не зважай на те».

Петтіґру злегка поплескав Еммета по коліні.

— Містере Монсен, я знаю, що ви захворіли. Буває, що хворі люди заживають невідповідні ліки, причому не завжди зі своєї вини. Правда, докторе? — Той згідливо кивнув. — Я представник