Я віддав би життя за тебе (збірка) - Френсіс Скотт Фіцджеральд

Тримаючи револьвер напоготові, Еммет підкрався до дверей вітальні…

І раптом із кутка озвався голос.

— Це я, міс Трейнор, містере Монсен.

— Що?

— Трейнор. Вимикач у вас під рукою.

Кліпаючи очима від світла, він побачив, що секретарка сидить, згорнувшись калачиком, у великому кріслі, ніби щойно прокинулася.

— Не було кому чергувати в нічній зміні, — пояснила вона, — ото я й залишилася.

— Я чув якісь звуки, — сказав Еммет. — Якщо ви спали, то вони не від вас пішли. Чи знаєте, що сталося з кулями до мого револьвера?

— Місіс Юїнґ забрала їх першого ж вечора.

— Тобто пістолет був незаряджений, коли ви прийшли з ним на кухню?

Міс Трейнор кивнула.

— Цсс! — несподівано застеріг Еммет і вимкнув лампочку. За хвилинку він шепнув: — Тут хтось є. Може, знаєте, куди вона поділа ці кулі?

— Ні, не знаю. Зовсім недавно я обійшла всі кімнати.

Не переконаний, Еммет тихцем рушив до кухні. Чи то його нерви й далі на межі зриву, чи то справді ці порипування можуть бути чиїмись кроками. Заряджений підозрою, він знову зашепотів:

— Це не ті ряджені на медиків? Отой лікар і ті медсестри? Скажіть мені правду.

Не дочекавшись відповіді й зауваживши, що міс Трейнор кудись поділася, Еммет уже подумав був, що натрапив на суть справи. Та за хвилину секретарка тихо підійшла з вітальні, й він повторив своє запитання.

— Вони пішли, містере Монсен. — Вона завагалася. — Тут був тесля. Він повернеться о пів на сьому ранку з балясинами й новою віконною рамою.

Забувши про гаданого зломлювача, Еммет здивувався:

— Навіщо?

— Ну… — трохи розгубилася секретарка. — Мені нічого було робити, то я й позбирала балясини.

— Містер Дейвіс написав мені, що одна з них влучила в нього, — перебив Еммет. — І наказав, щоб я забрався звідси.

Трохи помовчавши, міс Трейнор відповіла — вже веселішим тоном:

— Та не влучила, бо ж усі балясини лежали в саду. А якщо вони вже на місці, то нелегко йому буде судитися з вами.

— Як ви знайшли теслю серед ночі?

— Мій батько був колись корабельним теслею.

— Чорт забирай, дуже приємно з вашого боку… — Зненацька Еммет цитьнув: — Цсс!

Вони прислухалися. Коли Еммет глянув на секретарку, вона заперечливо похитала головою й сумно усміхнулася. Хотіла б погодитися, що справді був якийсь шум, але сумління не дозволило.

— Воно все через цей будинок, — несподівано вирішив він. — Тут ходять привиди. Вийду-но я й погуляю кілька хвилин. Якщо вдихну запах полів…

Він уже був у передпокої й убирався в легкий плащ поверх халата, коли міс Трейнор запитала:

— Ви не проти, якщо я пройдуся разом із вами?

В Емметовому голосі знову відтінилася підозра.

— Ви ж не розпоряджатиметеся, що мені робити?

Засоромившись самого себе, він змінив тон:

— Я не проти.

Перед гаражем Емметові ще раз причувся дивний звук. А що не повторився, то вони удвох із міс Трейнор подалися болотистою дорогою — геть від маєтку Карлоса Дейвіса.

Дорога вела вниз, і ось Еммет, не дуже й втомившись, сів на одному зі стіжків свіжоскошеного сіна, якими ряснів луг.

— Вмостіться на сусідньому стіжку, — люб’язно запропонував Еммет. — Адже треба зважати на вашу дівочу честь, яка тепер залежить від мене.

Вона відповіла з шурхітливого простору завдовжки чотири кроки:

— Тут можна жити, як тварина, але я завжди прагла такого життя.

— Я теж… А в який спосіб? Нагрібати сіно на себе? Чи зариватися в нього? Ви ж не гадаєте, що я натраплю на міс Гапґуд!

Відповіді не було. Еммет поглянув на щербатий місяць, а тоді спроквола пробурмотів:

— Усе гарно пахне.

«Зрештою, це непогане місце, — сонно подумав він. — Тут навіть Ельза не дуже-то важить».

Від сусіднього стіжка довгий час не було звуку, й цікавість спонукала Еммета спитати:

— Сните про Нову Англію?

— Це зовсім не сон… Я пила каву з батьком. Я не сплю.

— З кожною хвилиною я почуваюся здоровшим.

— А ви не дуже-то й хворі.

Трохи ображений, Еммет сів і заходився витрушувати з вух гладенькі травинки.

— Що ви тільки не кажете! А чого б це я та став погрожувати?! Мені наказали забратися!

Секретарка звелася й підійшла до нього.

— Нам треба глянути правді у вічі, — сказала вона. — Впала рясна роса, і сіно зволожилося. Покидаю вас.

— Ну що ви! Це чудове сіно.

Міс Трейнор змовчала.

— Покидаєте мене! — вигукнув Еммет. — Здається, ви самі напросилися пройтися зі мною.

Її голос доходив із відстані сорока кроків.

— Сіно сире… І ви були проти того, щоб я розпоряджалася.

— Ви можете принаймні секунду почекати.

Зітхнувши, він підвівся й рушив за нею. Дорога вела під гору, й коли Монсен наздогнав міс Трейнор, вони зупинялися що кілька хвилин. Після третьої зупинки між ними постала невисловлена домовленість — на кожному такому перепочинку переморгнутись одне з одним.

— Нам буде важко пояснити це вломлювачеві, — зауважив Еммет, коли вони підійшли до будинку. — Мабуть, варто обтрусити одне одного.

— Чеснота — це сама собі винагорода.

Але вона ретельно струшувала стебельця з його плаща й зі свого теж. Тим часом Еммет оглянувся на місяць і поцяткований сріблом луг у низині. Тоді вони зайшли на кухню, й міс Трейнор увімкнула світло. Її усмішка здавалася яскравішою, ніж усе в оселі й надворі. Яскравішою за все, що будь-коли бачив Еммет.

VI

Ми змінюємо ракурс Кінокамери. Фільмуємо Карлоса Дейвіса, що прокидається в ексклюзивно облаштованій спальні. Пів на дев’яту ранку, він пробуджується, прикро вражений подіями вчорашнього вечора.

Карлос Дейвіс починає робити гімнастичні ранкові вправи. Входить його слуга-філіппінець.

— Лікар, що дбає про містера Монсена… він хоче поговорити з вами по телефону. Дуже важливо.

Карлос Дейвіс скидає енциклопедію з живота, Мануель вмикає паралельний телефонний апарат. Кілька вагомих фраз між господарем дому й доктором Кардіффом констатують факти поведінки Еммета Монсена попереднього вечора.

Тоді голос лікаря спадає мало не до шепоту:

— Чи спадало вам коли-небудь на думку, містере Дейвіс, що може бути додаткова, особлива причина есклюзії судин[240]… у відомому нам випадку коронарного тромбозу?

— Ви так називаєте цей випадок? А я гадав, що це звичайнісінька біла гарячка. Хай йому чорт! Коли тобі на голову жбурляють балясину…

— Йдеться про підозру, містере Дейвіс, — повільно проказав лікар. — Ми знаємо, що в будинку була тільки одна пляшка бренді, й Монсен випив менш ніж половину її.

У розмові запала коротка мовчанка.

— Дозвольте мені висловитись інакше: коли медик припиняє лікування тільки через примху пацієнта…

— Примха! — заперечив Дейвіс. — Нічогенькі в нього примхи!

— Коли в пацієнта шанси