Таємничий острів - Жюль Верн

Колоністи відразу це зрозуміли і за наказом Сайреса Сміта побігли в той бік; чотиринога зграя кинулась за ними.

Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Герберт, Пенкроф і Наб швидко вишикувалися впоперек дороги. Поперед них стояв Топ, широко роззявивши велику пащу з гострими зубами, а за ним – Юп, озброєний сучкуватим важким кийком, яким розмахував, наче легкою палицею.

Ніч затопила все чорною пітьмою. Тільки спалахи пострілів, – а марнувати набої колоністи не мали права, – вихоплювали з темряви не менше сотні розлючених звірюк із палаючими, наче жар, очима.

– Не пропускайте їх! – крикнув Пенкроф.

– Не пропустимо! – відгукнувся інженер.

Та хоча звірі й не могли прорватися крізь живу перепону, вони знову й знову кидалися вперед. Задні лави насувалися на передні, й колоністи безупинно стріляли і рубали на всі боки сокирами. Землю встеляли купи звірячих трупів, але зграя, здавалося, не меншає, а більшає, ніби лисиці бігли й бігли через місточок на березі річки.

Незабаром хмара звірів підступила впритул до колоністів, і тепер уже не обійшлося без ран, на щастя, дріб’язкових. Герберт вистрілив і убив з револьвера звіра, що, як дика кішка, вискочив на спину Набу. Топ люто кидався на шакалових лисиць і миттю перегризав їм горло. Юп, ніби оглухнувши, нещадно бив ворогів кийком, і марно йому кричали, щоб він трохи відступив назад. Напевне, маючи здатність бачити в темряві, він увесь час був у гущі бою і лише іноді лунко свистів, що свідчило про його надзвичайне збудження і втіху. В розпалі бою він вирвався так далеко вперед, що під час спалаху одного з револьверних пострілів його побачили оточеним п’ятьма-шістьма великими лисицями, від яких він затято й мужньо відбивався.

Зрештою, після двох годин січі перемога стала схилятися на бік колоністів. Ледь засіріло небо – це зіграло, безумовно, вирішальну роль, – лисиці стали задкувати, а відтак – тікати на північ через місток, який відразу звів за ними Наб.

Коли ж зовсім розвиднилося, колоністи нарахували на березі не менше як півсотні звірячих трупів.

– А де Юп? – закричав Пенкроф. – Де наш Юп?

Юп зник. Наб раз у раз гукав його, та Юп уперше не відгукувався на приятелів голос.

Усі кинулись на пошуки орангутанга, тремтячи на саму думку, що його роздерли звірі. Колоністи розгребли звірячі трупи на политому кров’ю снігу і відкопали свого вірного товариша з-під цілої купи шакалових лисиць із потрощеними щелепами та перебитими хребтами, що переконливо засвідчувало: їм довелося скуштувати кийка безстрашного орангутанга. У його руці досі ще був уламок палиці – певне, втративши зброю, Юп не міг далі змагатися з безліччю ворогів, – а на грудях зяяли глибокі криваві рани.

– Він живий! – вигукнув Наб, схилившись над орангутангом.

– У такому разі ми його виходимо, – відповів моряк. – Глядітимемо його, як брата!

Юп ніби зрозумів і, здавалося, вдячно схилив голову Пенкрофові на плече. Моряка теж було поранено, але рани його, як і рани інших колоністів, були легкі, бо вогнепальна зброя майже весь час тримала звірів на відстані. Більш-менш загрозливий стан здоров’я мав тільки Юп.

Наб і Пенкроф віднесли його до підйомника, й лише тоді, у них на руках, він ледь-ледь застогнав. Потім орангутанга обережно підняли в Гранітний Палац, поклали на матрац, знятий із одного з ліжок, і турботливо помили Юпові рани. Судячи з усього, його внутрішні органи були цілі, але він дуже ослаб через велику втрату крові й мав сильну гарячку.

Отже, Юпа перев’язали, поклали в постіль і прописали сувору дієту, «наче справжній людині», як казав Наб, – а потім дали випити кілька чашок жарознижуючого відвару з лікарських трав, що зберігалися в Гранітному Палаці.

Юп заснув спочатку дуже неспокійним сном, але потроху його дихання стало рівнішим, і колоністи вийшли, аби дати йому цілковитий спокій. Іноді тільки Топ тихенько, мов навшпиньки, заходив у приятелеву кімнату і, здавалося, схвалював турботу колоністів про його друга. Юп лежав на постелі, звісивши лапу, а Топ засмучено і співчутливо лизав її.

Того самого ранку колоністи відтягли туші забитих звірів до лісу Далекого Заходу і закопали їх глибоко в землю.

Напад звірів, що міг мати вельми прикрі наслідки, став для колоністів незабутнім уроком, і відтепер друзі лягали спати, тільки після того, як хто-небудь із них перевірив мости і переконався, що жоден звір не зможе на них напасти.

Тим часом Юп, за життя якого колоністи перші дні дуже тривожилися, швидко став одужувати. Завдяки міцному здоров’ю орангутанга його гарячка поволі спала, і Гедеон Спілет, котрий трохи розумівся на медицині, незабаром висловив припущення, що життю орангутанга не загрожує велика небезпека. 16 серпня Юп почав їсти. Наб готував для хворого смачні солодкі страви, і той хлебтав їх з невимовною втіхою, – він таки мав грішок: любив поласувати солодким, а Набові й на думку не спадало боротися з цією вадою.

– Що ви хочете? – казав негр Гедеону Спілетові, коли той часом за ува жував, ніби він надто потурає Юпові. – В нашого Юпа тільки й радості, що поласувати чимось смачним; я вельми радий хоч так віддячити йому за вірну службу!

Через десять днів, 21 серпня, дядечко Юп підвівся з постелі. Його рани зарубцювалися, і колоністи упевнились, що незабаром до нього повернуться і сила, й спритність. Як і всіх, хто одужує, його пойняв непогамовний голод, і журналіст дав йому змогу їсти скільки душа бажає, покладаючись на інстинкт, якого часто бракує людям і який мав уберегти орангутанга від надмірностей. Наб, звичайно, був у захваті, бачачи, що до його учня повертається бажання їсти й пити.

– Їж, Юпику, – казав він, – їж що хочеш і скільки хочеш! Ти за нас проливав кров, і це все, чим я можу допомогти тобі набратися сили!

A 25 серпня пролунав збуджений Набів голос, що скликав товаришів:

– Пане Сайресе, пане Гедеоне, пане Герберте, Пенкрофе, бігом сюди!

Колоністи, що робили кожен своє в урочистій залі, схопилися й побігли на поклик до комірчини, відведеної Юпові.

– Що сталося? – запитав журналіст.

– Ви тільки гляньте! – сказав Наб і розреготався. І що ж вони побачили? На порозі Гранітного Палацу сидів, по-турецькому склавши ноги, дядечко Юп і спокійно курив люльку!

– Моя люлька! – вигукнув Пенкроф. – Він узяв мою люльку! О, друже Юпе, я тобі дарую її! Кури, друже, кури!

А Юп поважно випускав хмари тютюнового диму й, очевидно, раював.