Таємничий острів - Жюль Верн
– Та що ж люди можуть винайти, аби замінити кам’яне вугілля? – запитав Пенкроф. – Чи ви, пане Сайресе, маєте про це якесь уявлення?
– Приблизно маю, друже.
– То що ж палитимуть замість вугілля?
– Воду, – відповів Сайрес Сміт.
– Воду? – крикнув здивований Пенкроф. – Вода грітиме котли локомотивів і парових машин на кораблях? Вода грітиме воду?
– Авжеж, але вода, розкладена на частини, – пояснив Сайрес Сміт. – Це, без сумніву, робитимуть за допомогою електрики, яка в руках людини стане могутньою силою, адже всі великі відкриття за незбагненним законом розвитку суспільства з’являються одні за одним щоразу, ніби нашаровуючись і доповнюючи одні одних. Так, друзі, гадаю, вода колись використовуватиметься як пальне; водень і кисень, із яких вона складається, взяті окремо або разом, стануть тим невичерпним джерелом тепла й світла, з потужністю якого ніколи не зрівняється ніяке кам’яне вугілля. Настане день, і в трюми пароплавів та в тендери паровозів вантажитимуть не вугілля, а балони з двома цими стиснутими газами, що згоратимуть у топках з величезною тепловіддачею. Отже, нема чого боятися. Поки на Землі житимуть люди, вода їх забезпечить усім потрібним: їм ніколи не бракуватиме тепла й світла, так само, як не бракуватиме продуктів харчування рослинного, тваринного і мінерального походження. Я вірю, що коли вичерпаються родовища вугілля, люди топитимуть і зігріватимуться водою. Вода – то паливо майбутнього.
– Хотів би я побачити усе те, – сказав моряк.
– Рано ти, Пенкрофе, на світ з’явився, – тільки й мовив Наб, що досі не встрявав у розмову.
Його слова були останніми, бо несподівано загавкав Топ і знову гавкав якось дивно, що не раз уже примушувало інженера задуматись. Водночас Топ закружляв навколо отвору колодязя у кінці внутрішнього коридора.
– І чого це Топ так знову гавкає? – запитав Пенкроф.
– Юп теж чогось бурчить, – додав Герберт.
Орангутанг і справді приєднався до собаки, виказуючи недвозначне збудження, і, що важливо, обидва, здавалося, були скоріш стривожені, аніж розлючені.
– Колодязь вочевидь зв’язаний з морем, – зауважив Сайрес Сміт, – і якесь морське створіння час від часу випливає в ньому на поверхню, щоб подихати повітрям.
– Напевне, так, – погодився Пенкроф. – Іншого пояснення я теж не бачу… Годі, замовкни, Топе! – додав моряк, обертаючись до собаки. – Юпе, геть у свою кімнату!
Мавпа й собака замовкли. Юп пішов спати, а Топ залишився в залі й цілий вечір глухо гарчав.
Про несподівану подію більше ніхто не згадував, але інженерове чоло затьмарила стурбованість.
Весь кінець липня то дощило, то сипав сніг. Температура вже не опускалася так низько, як минулої зими, – не нижче восьми градусів за Фаренгейтом (–13,33° за Цельсієм). Зима випала хоч і не холодна, проте буряна й вітряна. Шалені хвилі не раз люто накидалися на Комин, загрожуючи затопити всі його приміщення. А на кам’яну кручу знизу Гранітного Палацу накочувалися такі вали, ніби їх гнало цунамі, викликане поштовхами у морських глибинах.
Нахилившись до вікон, колоністи зачудовано спостерігали, як у безсилій люті океану величезні хвилі йдуть приступом на берег і відступають, розбиваючись на пінясті фонтани; як берег то зникає під водою, то ніби виринає з моря із цілим гірським пасмом, огорненим сліпучо-білою морською піною, на висоту до сотні футів.
Під час бурі важко й небезпечно було вирушати в дорогу – вітер нерідко валив на шлях дерева. Та колоністи попри все щотижня відвідували загін для худоби. На щастя, він був захищений південно-східними відрогами гори Франкліна, і жахливі урагани не завдали йому значної шкоди – вони немов щадили тут дерева, будівлі та частокіл. Зате пташник, улаштований на плоскогір’ї Широкий Обрій і цілком відкритий усім східним вітрам, неабияк руйнували бурі. Двічі скинуло голубника, повалило паркан. Все це належало відбудувати, зробити міцнішим, адже віднині стало ясно, що острів Лінкольна розташований у найбурхливіших широтах Тихого океану. Здавалося, він перебуває в центрі формування могутніх циклонів, котрі шмагали його, як батіг дзиґу, тільки в цьому разі дзиґа була нерухома, а навколо неї біснувато метляв батіг.
На початку серпня буря потроху почала стихати, і до повітря, неба й моря став повертатися, здавалось, назавжди втрачений спокій. Нарешті вітер зовсім ущух, ударили морози, і стовпчик термометра упав до восьми градусів нижче нуля за Фаренгейтом (–22° за Цельсієм).
З серпня колоністи вирушили у давно задуманий похід до південно-східної частини острова, до Качиного болота. Мисливців вабила водоплавна дичина, яка збиралася там на зимівлю. Водилося там багато диких качок, бекасів, чирок, норців, гагар та шилохвостів, і колоністи вирішили присвятити цілий день полюванню на диких птахів.
У поході взяли участь не тільки Гедеон Спілет і Герберт, а й Пенкроф та Наб. Тільки Сайрес Сміт, пославшись на невідкладні справи, не пристав до товаришів і залишився у Гранітному Палаці.
Колоністи вирушили до болота дорогою, що пролягала повз порт Повітряної Кулі, пообіцявши увечері повернутися. Вкупі з ними пішли Топ та Юп. Як тільки вони перейшли міст через річку Вдячності, інженер підняв його й повернувся до Гранітного Палацу – він вирішив здійснити свій давній задум, а для цього хотів залишитися дома сам.
Йому кортіло пильно обстежити колодязь, верхній отвір якого виходив у коридор Гранітного Палацу, а нижній сполучався з морем, бо раніше через нього стікав надлишок озерної води. Чому Топ так часто крутиться навколо верхнього отвору? Чому так дивно гавкає, стривожено до нього підбігаючи? Чому і Юп так само непокоїться? До того ж, може, від колодязя, що сполучається з морем, іще йдуть відгалуження? Може, вони ведуть у інші кінці острова? Ось що хотів з’ясувати Сайрес Сміт, ні з ким не ділячись своїми сумнівами. Він вирішив дослідити колодязь, коли всі підуть з дому, і нарешті така нагода трапилась.
У глибину колодязя легко було спуститись мотузяною драбиною, якою колоністи не користувалися відтоді, як поставили підйомник, – її довжина була більш ніж достатня. Інженер так і зробив. Він підтяг мотузяну драбину до отвору діаметром близько шести футів і, міцно прив’язавши верхній край, скинув її вниз. Потім, узявши ліхтаря і револьвера та засунувши за пояса ножа, почав спускатися першими щаблями.
Гранітні стіни були гладенькі, але через деякі проміжки зі стін стриміли кам’яні виступи, і, чіпляючись за них, яка-небудь спритна тварина, без сумніву, могла добратись аж до верхнього отвору.
Зауваживши це, інженер посвітив ліхтарем на всі ті виступи, але не виявив на них жодного сліду, жодної зазубрини, – ніщо не свідчило про
