Таємничий острів - Жюль Верн

Колоністи домовилися, що Сайрес Сміт, Наб і Гедеон Спілет залишаться дома; та несподівано виникли зміни: Гедеон Спілет, ще не забувши про те, що він журналіст за фахом і кореспондент газети «Нью-Йорк геральд», раптом заявив, що він ладен попливти плавом, а такої нагоди ні за що не промине, і також потрапив у число мандрівників.

Увечері колоністи перенесли на борт «Бонавентура» деякі постільні речі, посуд, зброю, бойові припаси, компас, харчі на тиждень і, швидко все повантаживши, повернулися до Гранітного Палацу.

Наступного дня о п’ятій ранку мандрівники не без хвилювання попрощалися з рештою друзів, і Пенкроф, піднявши вітрила, взяв курс на мис Кіготь, аби, обігнувши його, іти, не звертаючи, далі на південний захід.

«Бонавентур» віддалився вже на чверть милі від берега, коли його пасажири помітили на горішньому майданчику Гранітного Палацу двох людей, котрі прощально махали їм руками. То були Сайрес Сміт і Наб.

– Он наші друзі! – крикнув Гедеон Спілет. – Це наша перша розлука за останні п’ятнадцять місяців!..

Журналіст, Пенкроф та Герберт і собі востаннє помахали друзям руками, й незабаром Гранітний Палац зник за високими скелями мису.

Цілий ранок пасажири «Бонавентура» не втрачали з поля зору острів Лінкольна, що незабаром здалеку став нагадувати зелений кошик, із якого стриміла гора Франкліна. Гориста поверхня острова, згладжена відстанню, навряд чи могла привабити мореплавців і викликати в них бажання кинути якір у його водах.

Близько першої пополудні минули Зміїний мис на відстані десяти миль від берега. З такої відстані на західному узбережжі, що простягалося аж до відрогів гори Франкліна, уже нічого не можна було розгледіти, а через три години крихітка суші, яка називалася островом Лінкольна, зникла за обрієм.

«Бонавентур» ішов морем просто чудово. Він легко здіймався на хвилі й розвивав добру швидкість. Пенкроф підняв топсель; бот, ідучи на всіх парусах, тримав за компасом курс просто на острів Табор.

Час від часу Герберт змінював Пенкрофа за стерном і так упевнено й твердо керував судном, що й досвідченому морякові нічим було йому дорікнути.

Гедеон Спілет розмовляв то з одним, то з другим, а при потребі допомагав їм піднімати або спускати паруси. Капітан Пенкроф був вельми задоволений своїм екіпажем і обіцяв – не більше й не менше – як нагороду «по склянці вина на носа».

Надвечір у прозорих сутінках виринув тоненький серп місяця, перша чверть якого мала з’явитися лише шістнадцятого числа, і незабаром погас. Настала темна, але дуже зоряна ніч, що провіщала на завтра так само погожий день.

Пенкроф з обачності прибрав топсель, аби не підставляти верхній парус під несподіваний порив вітру. Можливо, його обачність була й надмірною для такої тихої ночі, але Пенкроф виявився розважливим моряком, і ніхто не мав права кинути йому за це докір.

Уночі журналіст спав, а Пенкроф і Герберт ще дві години несли вахту за стерном. Моряк довіряв Гербертові, як собі самому, і розум та витримка кмітливого хлопця виправдували морякову довіру. Пенкроф визначав йому курс, як капітан стерновому, і Герберт не давав їхньому «Бонавентуру» ні на йоту відхилитися вбік.

Ніч минула спокійно, без пригоди минув і день 12 жовтня. Протягом цілого дня екіпаж суворо дотримувався попереднього курсу на південний захід, і, якщо «Бонавентура» не відносило якоюсь невідомою течією, він мав вийти просто на острів Табор.

На морі, по якому йшов їхній бот, не траплялося жодного корабля. Лише зрідка який-небудь великий птах – альбатрос або фрегат – пролітав на відстані рушничного пострілу, і Гедеон Спілет подумки запитував себе, чи не одному із тих пернатих він довірив свою останню замітку для «Нью-Йорк геральд». Здавалося, ті птахи – єдині створіння, що з’являлися у безмежжі Тихого океану між островом Табор і островом Лінкольна.

– А проте, – зауважив Герберт, – саме цієї пори року китобої, як правило, вирушають у південну частину Тихого океану. Правду кажучи, я гадаю, в жодному морі немає такого безлюддя!

– Не таке вже воно й безлюдне! – заперечив Пенкроф.

– Що ви хочете цим сказати? – запитав журналіст.

– А ми що, не люди? Чи ви маєте наше судно за уламок колоди, а нас самих за дельфінів?

І Пенкроф засміявся з власного жарту.

Увечері мандрівники прикинули, що за тридцять годин «Бонавентур» відплив від острова Лінкольна миль на сто двадцять, бо йшов із швидкістю приблизно три і три десятих милі. Вітер ледве віяв і, здавалося, ось-ось стихне зовсім. Та все ж можна було сподіватися, що коли вони не помилилися у розрахунках і бот не знесло з курсу, завтра на світанку вони побачать острів Табор. Отож ні Гедеон Спілет, ні Герберт, ні Пенкроф не могли заснути цілу ніч з 12 на 13 жовтня. Вони чекали ранку й не могли здолати хвилювання й тривоги. В їхній експедиції все було таке непевне! Чи підійшли вони до острова Табор? Чи жива іще людина, котра зазнала корабельної катастрофи і до котрої вони пливуть, щоб її врятувати? Хто вона? Чи не внесе вона розладу в їхню дружну сім’ю?

Чи погодиться замінити своє теперішнє ув’язнення на якесь інше? Усі ці питання, які, очевидно, мали розв’язатися наступного дня, не давали їм заснути до самого ранку, і як тільки почало розвиднюватись, усі вони стали вдивлятися в західну лінію обрію.

– Земля! – раптом закричав Пенкроф близько шостої ранку.

А оскільки Пенкроф не міг помилитися, то там справді мала бути земля.

Можете уявити, яка радість пойняла екіпаж «Бонавентура»! За кілька годин вони будуть на узбережжі острова! Пологий острівець ледь бовванів не далі ніж за п’ятнадцять миль. Курс «Бонавентура», якого трохи знесло на південь, відразу було виправлено; що вище підбивалося сонце, то ближче підходив до острова їхній бот, і щораз ясніше вимальовувалися на острові невисокі пагорби.

– Цей острівець далеко менший за острів Лінкольна, і він, очевидно, також має вулканічне походження, – зауважив Герберт.

Об одинадцятій ранку до острова лишалося не більш як дві милі, й Пенкроф, вибираючи фарватер, вів судно у невідомих водах повільно й обережно.

Тепер перед ними постав увесь острівець, на якому зеленіли камедні та інші великі дерева, схожі на ті, котрі росли на острові Лінкольна. Та дивувало одне: ніде не здіймався жоден димок, котрий свідчив би, що на острові живуть люди, не виднілося ніде й ніякого знаку біди!

А проте записка свідчила: на острові перебуває людина, котра зазнала корабельної аварії і