Земля - Ольга Юліанівна Кобилянська
Він говорив здержливо, а вона не мала цілковито права виказувати своєї любові. Відчувала се вродженим жіночим інстинктом. Вона бідна наймичка, на яку гляділи всі через плечі!
А потім все так інакше укладалося.
Увесь рай, що носила його в грудях для нього, ховала на ту хвилю, коли доступить права увійти в його стіни і статися йому чимсь шалено добрим. Потім її уста вже самі з себе отворилися б. Те, що тримало її брутальною силою, мов у кайданах, замикало її уста, а його вводило в думку, що вона його не любить, – воно покинуло б її вже само з себе. Надія на ту хвилину додавала їй героїчної сили, й вона із невимовною витривалістю зносила все горе свого положення.
Потім, як уже могла говорити, ділив їх час від себе, а тепер – його не стало.
Іншими разами знов кидалася на свої діти й мало не давила їх із якоїсь дикої любові.
Вони обоє подобали на нього. Не мали її чорного волосся, а ясне, мов шовк, волосся його. Пожирала очима їхні дрібні личка й немов бачила їх дорослими.
Такі були, як він, цілком такі, іншими й не могла уявити собі їх. Потім попадала у божевільний плач.
Його не було! Його не було й не буде вже ніколи, доки світу. Казав, що візьме, а покинув. Шаліла з болю, товкла головою до дитячої колиски і викликувала тяжким зойком раз по раз його ім'я.
І не зазнавши ще щастя, мусила божеволіти з жалю за ним. Стояло так близько коло неї, завтра-позавтра мала зіткнутися з ним, а воно відвернулося від неї навіки!
Одного разу дала намовитися Докії, та пішла до Івоніки й Марії. Пішла просити їх, щоб вони прийняли за своє одно з дитят.
– Може, схотять викохати собі одного внука! – радила розважна жінка. – Не можна ж знати їх думок! Може, Бог дасть, що приймуть! Осиротіли тепер, та, може, й полегшає їхнє горе з дитиною! Ось того старшенького бери, більше похожого на батька!
Зразу вона тій думці страшно опиралася, але пізніше піддалася їй і пішла. Задля дітей пішла.
Івоніки не було, дома, а Марійка кинулася на неї, мов тигриця…
– Щоб ти не посміла мені більше мій поріг переступити, розпуснице ти! – кричала. – 3 ким іншим розпочала собі забаганки, а на Михайла спихаєш? Хто тебе коли в селі бачив із ним? А Саву хто викричав убійником перед цілим селом? Як прийдеш мені ще раз під очі, то витравлю тебе псами з подвір'я! А як хочеш від мене хліба, то прийди на поминки. Тоді я й жебраків годую!!
До глибини поражена, з лицем білим, як полотно, й майже блудними очима, вернулася молода, упокорена мати назад, не сказавши ні слова, уклала мовчки дитину…
Поглянула на неї Докія та догадалася наслідків ходу, однак не ставляла ніяких питань. Боялася, щоб ті побілілі уста часом не отворилися, як боялася того страшного, розгореного погляду чорних очей…
Але пізніше довідалася про все.
І ніколи більше не переступала дівчина порога тої хати, а як бачила Марійку здалека, обходила її кождим разом совісно.
Інакше заховувався Івоніка.
Він не вторкався до тої справи, але вірив у колишні зносини свого сина з сею дівчиною, як вірив у її чесність і доброту. Докія його пересвідчила. Стрічаючися з нею на дорозі, стримував її сам. «Що робиш, Анно, здорова?» – питався щиро, та тут же й уникав її погляду. Йому стало невимовно жаль сеї дівчини. Бідний його син любив її, і як уже було, так було, а вона лишилася в великім горі. Та проте не міг він для неї нічого вдіяти.
Марійка гонила її, як собаку, від хати до хати, а по-друге, – вона була найтяжчим ворогом його Сави. Обвиняючи його прилюдно в убійстві брата, грозила ще й сама, що заподіє йому зло. Так не міг він її нічим рятувати, хіба що, може, дав би їй коли трохи грошенят, аби Марійка не знала, але поки що мусило так усе остатися. До того був такий перейнятий власним горем і тривогою другого сина, що не був у силі спинитися думками коло чужого горя.
Таким чином була вона полишена зовсім собі самій і не числила на нічию поміч. До матері і брата не заходила. Вони не хотіли про неї нічого чути, відколи брат одружився, а мати пересвідчилася, що від родичів померлого не наспіває поміч для неї.
Чужі не всі оказували співчуття для неї. Вона ніколи не тішилася особлившою симпатією між жінками та дівчатами. Завдяки тоншому довголітньому окружению у дворі і благородному впливові жителів його на неї, станула вона духово і морально вище від своїх сільських ровесниць, а того не простило їй ніколи консервативне, упряме, мужицьке розуміння жіночого сільського світу.
До того причинялася і зависть, що задавлювала для неї співчуття.
Майже кожда господиня в селі, що мала доньку в хаті, числила тайком на Михайла, як на будучого зятя. А тут і показалося нараз, що його вибір упав на бідну наймичку! Розчарування було засильне й несподіване, щоби не потягнуло наслідків за собою. Він не жив уже, не міг посватати наймички, та проте за життя вибрав собі її та мав її за свою будучу ґаздиню.
Як сходила коли бесіда на неї, то кінчилася звичайно словами:
– Все таку добру та й святу удавала, а тепер має, чого хотіла! Якби була порядна, могла б коли-небудь стати у першого-ліпшого господаря до служби, а так най уже собі помагає, як може! Най до свекрухи йде!
XXVI
Був саме Святий вечір Різдва Христового.
Сава сидів усе ще замкнений у слідстві, і в сільській хаті Івоніки було тихо та сумно. Марійка пересиджувала в ній сама, бо Івоніка мешкав у бурдеї. Коло бурдея стояло немолочене ще збіжжя, в бурдеї бджоли, і всього того не можна було лишити на самоті, без догляду. Свої воли й іншу молоду товарину спродав Івоніка на видатки, що потягнув за собою похорон і взагалі нещастя, а одна корова, що лишилася, находилася в Марійки. Вона мусила її мати близько себе, і так стояла стайня коло бурдея глухою пусткою…
Було пізно вечором.
Поля були завіяні, надворі грала люта завірюха, вихор метав завзято сніжними хмарами, і всякий слід ноги чи залубнів[144] зараз зникав по хвилині своєї появи. Неприязно й лячно