Земля - Ольга Юліанівна Кобилянська

Марійка заголосила не своїм голосом, а Івоніка збив п'ястуками по боках. Він не сказав уже більше ні слова. Не протестував ніколи проти приказів вищих, але хто його добре знав, той знав, що він був у тій хвилі обиджений і обурений до глибини душі, його очі впилися ножем у домовину, а відтак пішли блудом між люди.

Йому йшло тепер усе наперекір…

Коло десятої години спинилися на малім кладовищі. Було переповнено людьми. Свічки догоряли, мерехтячи.

Чорно й неприязно дишів гріб, коли приступили до нього. Се ж була страшна хвилина. Святі на хоругвах, осяяні місячним світлом, мов і собі поблідши, гляділи задеревілим поглядом у розриту землю…

Кілька жінок вибухнуло плачем, а чоловіки дивилися заклопотано довкола себе. Тихий зойк не уставав.

Відтак короткий сумний спів… кількасот літ старих-старинних слів, виголошених беззвучним, старечим голосом, і що-то вступило у присутніх і пірвало їх. Домовина спустилася вниз, і тут же прірвався воздухом такий проймаючий окрик, що стогін сам із себе вирвався на уста кождого…

Дехто впав на коліна, закриваючи з жалю лице, а далі піднявся зойк та плач, неначеб земля сама заридала.

Аж тепер його не стало! Аж тепер його не стало!!.

Мов градом посипалася груда в глибину на домовину і, мов останній привіт молодого, що минувся, роздався у відгомін вгору назад. Відтак домовину засипали навіки…

Божевільним плачем заходилася навколішках мати, розриваючи раз по раз ослабленими руками груду, а Івоніка, припавши лицем до землі, затовк, мов на смерть, головою о неї.

Тут уже все скінчилося.

Все, чого він надіявся, чим дихав, чим жив день і ніч, – все пропало, минулося, пішло під груду, у глибінь пішло.

Люди підняли його.

– Вбити хочете себе? – загомоніли.

– Бог з вами! Лишіть уже жаль!

Він не чув їх.

Вп'яливши здичілий погляд у гріб, заговорив:

– Не для тебе, синку, була вона, а ти для неї! Ти ходив по ній, плекав її, а як виріс і став годний, вона отворила пащу й забрала тебе! Дурень був ти на ній, дурень…

– Бадіко, бадіко добрі! Господь з вами!!

– Ходив, говорив, робив, та й гадав, що для себе… Наймитом був ти, наймитом!

Махнув рукою і відтрутив людей від себе.

– А воно, воно, що його і не чуєш, і не видиш, приступило, а він усе покинув та й пішов!

Зарив грубі пальці у волосся і, витріщившися, глядів здичіло-блудним поглядом на щось уперед себе, що лише його одна душа бачила.

– Не смійся! – ревнув нараз страшним голосом, погрозивши п'ястуком. – Не смійся!! Доста ми дурні твої…

Люди довкола нього перехрестилися і переглянулися з острахом.

– З розуму зійшов!..

Він роздер одіж на своїй груді і знов розтрутив тих, що приступили до нього.

– Пішов! – крикнув дико. – Ходи, Маріє! Він лишив уже тата й маму… Ходи!!

Кілька чоловіків у поблизькості відвернулися й обтерли твердою долонею очі. Відтак узяли його кріпко під руки й повели силоміць додому.

Місяць освічував із звіздами цвинтар, свічки погасли. Поділеними громадками вертали люди додому.

– Тепер уже сам буде ночувати! – обізвалася Докія до білоголової старухи, що перемінилася мов у воскову постать у місячному сяєві та лиш очима світила. – Перед двома днями ночував іще в бурдею зі своїми воликами…

– Ая! Та й худоба відчує, що його нема! Гадаєте – ні?

– Чому ні! Вона рикає, фукає і оглядається неспокійними очима, коли чує десь смерть коло себе. Відтак і не хоче їсти зразу з чужої руки. Не дай, Господи, нещастя!

– Спершу їхав син на возі, його спрятали в землю, а тепер їдуть самі додому, як сироти. А почорніли обоє, як та земля, що в неї уклали свою дитину. Чи не вертають у хату, як у порожній вулій?

Так перемовлялася Докія з бабусею і іншими людьми, що вертали додому. Більша половина зрівнялася з фірою, що везла осиротілих родичів. Тепер прямували всі в «сусідній» ліс, де мали подати поминальний обід. Панотець поїхав наперед, бо мав ще передягнутися.

– Він буде їм у перших днях з'являтися. Воно все так, як чоловік помре раптом, а ще до того без світла! Підете на обід?

– Не знаю! – відповіла Докія. – Погляну ще додому та за Анною. Із нею осталася Онуфріїха Лопати.

– Відколи я на світі, ще не обідала на поминках у лісі, та ще до того коло півночі!! – сказала поважно старуха. – А мені вже далі 85 літ. Се ледве перший раз мені таке лучається!

– Таке-бо і лучається хіба раз на триста років! – почувся нараз голос Петра, що виринув при боку сестри.

– Там сьогодні хрест забили. Най покійний знає, де згубив свою душу, як пройде колись лісом, а живі нехай знають, де змовити за його душу «Отче наш». Адіть, яка ніч! Ей, Господи Боже, ти вже знаєш, що робиш!

Вийшли на поле, й у препишному місячному сяєві указався їм виразно «сусідній» ліс, бурдей і все, що їх окружає. Небо зносилося лагідною глибиною над землею, а зорі дрібніли сріблом, немов усміхалися. Над лісами здіймалася синьо-прозора імла.

– Старі не поїхали до лісу, поїхали додому! Сьогодні буде бурдей уперше сам стояти, відколи він на оцьому полі! – обізвався один із гурту.

– Вони будуть дома випрятувати[143] та межи собою душу поминати. Геть ослабли! – сказала білоголова старуха, відтак додала: – Адіть, скільки очей дістав «сусідній» ліс!

– А всі очі огняні! Се свічки, ліхтарні та й смолоскипи, що освічують столи! Здалеку виглядають, як огневі кулі! Хто був би гадав, що в тім лісі скоїться…

– Вже я до нього кроком не поступлю, хоч би навіть знала, що замерзну! – промовила старуха.

– А я й по гриби туди не піду, хоч би навіть знала, що ніколи грибка й у рот не візьму! – завела й собі одна молодиця. – Не дай, Господи!

– Та люди туди й ніколи-таки не заходили! – об'ясняла Докія.

– Хіба по дрівця опівночі, як бабка… – пошуткував Петро. – В іншому лісі чоловік і такої пропасниці не дістав би, як в оцім сьогодні Сава. В ньому мусить щось нечисте снуватися, мусить чоловікові по разові розум відбирати! Бог зна, що тому тої ночі в голові прокинулося, що огрішив так тяжко душу, навіки…

– Покійному була, мабуть, там смерть призначена! – сповіщала бабуся. – Марійка казала, що він усе в тім лісі любувався! Все його