Земля - Ольга Юліанівна Кобилянська

– Хто може сказати, що душогубові тепер ліпше? Не дай Боже мати людську душу на своїй совісті…

Замовкли.

Чотири постаті перейшли їм дорогу, звернули до лісної дороги й попрямували в «сусідній» ліс.

– Виділи ви, хто се був? – спитав Петро, моргнувши хитро очима.

– Хто?

– Таже Григорій із жінкою та й зі своєю гадючкою! А четверта, то «кланцата», Аннина мама. Ей, того б я їх обоє побив: кланцату та й он ту чорну! Я вам лише оце кажу: хто мав руку в тім ділі, то мав; але вона певно, що мала! Адіть, заприязнилася вже з кланцатою, пізналися відьми…

Докія завернула додому, а інші подалися до лісу.

Надворі сяєво місяця, блиск зір, а в лісі язики свічок і жаріюча полумінь смолоскипів.

Червонава луна смолоскипів грається пильно по грубих деревах і чорних гілляках та кидає огнисті рухливі плями по грубо опалім листі на землі. В лісну тишину кидаються голоси. Зразу поодиноко, напрочуд дзвінко й чутно, а відтак гуртами. Вкінці мішаються в один барвний густий гамір і розбігаються живим відгомоном у затишні, неосвічені закутки лісу.

Від пня до пня простягаються стрункі дошки, повкривані білими скатертями й полотном, і угинаються від хлібів, страв і трунків…

Десь поділася постійна лісна тишина. Витиснена ворохобною луною, кинулася в осамочені поля і тут розстелилася.

Ніщо її не спиняло.

Одно пасмо імли, рівне, як простягнений серпанок, прямувало таким же серпанком тим тихим полем, а відтак стануло.

З одного вікна било слабесеньке світло, і воно тут спинилося.

В хаті ні мушка не забринить.

На постелі лежить смертельно хора дівчина, а при ній, опустивши голову в руки, сидить скорбно поважна Докія. Молиться.

«Тут лише Господь Бог один може помогти! – снуються їй думки між мольбою в голові. – Лише Господь один!» Сама по собі вже знає…

XXIII

Десять неділь пізніше земля задубіла. Сонце ослонилося ніжною ослоною, і повільним летом падали сніжини тонкими звіздками без упину додолу.

* * *

– Христос вступив в Івоніку!

– Він вступив у нього, зачинив йому уста, а зір відвернув від землі до себе. Виросло довге волосся і борода, а голова похилена набік, мов піддалася зовсім під терневу корону.

– Господи, змилосердися над ним!

Так приповідала білоголова старуха людям, вертаючи селом, відпочиваючи то коло одної, то коло другої хати, та обпершися на грубу палицю і віддихуючи важко. Тяжко було волікти за собою майже столітні ноги… У торбині ж на плечах тяжіли ще милостині від Марійки.

– До нікого словечка не промовить. Хіба часом, рідко. Те, що дуже вже потрібне до обходу. Постарівся, подався і від трунків відрікся. Хоч і не нив ніколи, як інші люди, а відрікся. Бог знає, що в його душі заводиться. Часом спливе сльоза по лиці, та він, замітивши, що хтось її доглянув, зараз рукавом обітре. Завтра відбудеться п'ятий поминальний обід у нього. Щодня визирає свого Сави, а Сава не вертається.

– А Марія говорить. Що й заговорить, та заклене убійника. Сама воском стала. Про вмерлого майже не згадує. Виходить, що ніби через нього молодшого втратила…

– Кажу, не дай Господи, як клене! Якби оце її прокльони сповнилися, не треба б йому й кари Божої. Та й щоб ви знали, людоньки добрі! Вона ніби не та стала. Нічого не зачуєш від неї, лише Сава, Сава та й Сава. Губить душу свою в жалю. Що лише груді йому не подає. За пару днів мають обоє іти до суду. Через Саву. Чую, і Рахіра також…

– А що з Рахірою? – питалися люди.

– Та що? На поминках у лісі їла, як той голодний вовк, а очима лише то сюди, то туди стріляла. Не виділи, чи що? До неї й ніхто не приступав. Самі сиділи. Оноді, здибавши Марію недалеко Домніки, сміялася їй у лице й кликнула: «Добрі були пироги на поминках, матушко!» Щоб із нею! Воно без сорому на світ прийшло. Не до смаку мамі повибирали хлопці невістки. Про ніяку не хоче чути. Одна люта, як пекло, а Анна повдовіла, заки під вінець пішла.

– Близнята має…

– Та має. Кажуть, такі красні, що село таких не бачило. Сарака Докія побивалася нею. А вона все її по руках цілувала та плакала. «Мамцю моя добра, мамцю!» – говорила та й плакала.

– Чоловік із жалю ніж би собі в груди всадив, як її видить, – казав Петро, а Петро не то що, а чоловік раз…

XXIV

З бурдея вела снігом вузенька, лихо утоптана стежечка крізь поля до цісарської дороги, що вела до міста.

По ній пробиралися одного ранку Марійка з чоловіком.

До суду.

Він ступав уперед, а вона за ним. Хитким кроком, пошпортуючися. Від часу до часу обзирався за нею.

Бідна жінка! Ніколи в житті не переступала порогів суду, не переступала хоч би в наймарнішій справі, а тепер на старі літа постаралася про те їхня дитина.

«Боже, що ти робиш?» – кленуло раз у його душі болісним зойком і обняло серце невимовним жалем.

Ні одної спокійної хвилі не мав він, відколи горе загніздилося в них. Страх і любов, любов і страх так і напереміну мучили його душу.

Плакав духовими, невидними сльозами, згадуючи Саву. Плакав і за померлим. Здавалося, ніколи не любив Сави більше, як тепер, як грозила небезпека втратити його гірше як смертю, як якась страшна кара мала його навіки вирвати від нього. Прийшло до чогось страшного, і коли прийшло, він опинився і туманів серед того горя.

І хто був винен? Хто був винен?

З глибини його душі виринула кудлата, мов у собаки, голова дівчини й лакомі очі заблистіли проти нього.

Вона всьому винна!

Нехай би йому хто й що говорив, тисячі разів говорив, він знав своє. Вона була всьому винна! Се ж був великий гріх у своїх наслідках. Його син злучився з нею, що йому майже сестрою була, а се не могло Господу вподобатися. З тої хвилі зблизилася кара, знищила Михайла і спинилася тепер перед ним самим. Рахіра загнала всіх у безодню. Що тепер далі буде? Бог один знав, що могло бути.

– Маріє, уважай!! Все, що говоритимеш, мусиш заприсягнути. А якби ти фальшиво присягнула, нехай тебе Господь боронить! – обізвався по довгій мовчанці Івоніка.

– Ая, ая! Я ж говоритиму правду! – відповіла жалісливим голосом, силуючися зрівнятися з ним. Сніг упав такий великий, її ноги були такі зів'ялі, що вона щохвилі оставалася дальше