Земля - Ольга Юліанівна Кобилянська

– Ми-хай-ле, твій тато тут!!

Кілька хвиль пізніше примчав до нього стовпом високий вихор снігу, вдарився сильно о його груди, пірвав його кусень дороги за собою, покрутився вихром по місці і, тяжко стогнучи, помчався далі у нічну темряву…

З розбурханим волоссям стояв старий батько, прикований до місця, важко дишучи, витріщаючися в напрямі, куди погнався стовп снігу.

Що се було? Що се було? Волосся стануло дубом. Зойкнувши з якогось дикого, раптового переляку, силувався перехреститись.

Тут Михайло був.

Цілим серцем своїм, цілою душею своєю, коли мав її коли від Бога, відчув, що Михайло був оце в нього.

Він.

Він притискався до нього, поривав до себе, кликав, стогнав, а далі погнав, нещасний, вітром у незнані безвісті… Він же без світла помер. Перехрестившися насилу, заломив обі руки у побожній, розпучливій покорі.

– Господи милосердний, змилуйся над грішними! Господи святий, прости гріхи наші! Царю Небесний, прийми нас у царство твоє й відпусти нам гріхи наші! Він прийшов до тата, щоби відвідати його, прийшов, щоб розбити самоту його й жаль його. Прийшов до тата, до татової груді прилинув, прийшов пожалітися на тяжку, невеселу й почорнілу свою долю…

І як стояв, так кинувся на землю й ударив побожні поклони. Відтак, перехрестившися востаннє, вернувся непевним ходом досередини і оглянувся неспокійним зором довкола себе в темряві…

Сильно втомлений, кинувся на давнє місце на землі і, заривши лице в долоні, віддихав тяжко, повними грудьми. Не міг прийти до себе з несподіваного зворушення, яке так раптово напливло на нього. Перейнятий в уяві сином, не міг відзискати рівноваги духа.

Тут був Михайло.

Най се йому хто заперечує або ні, най се йому хто вірить або ні, а він був тут. Відчув се душею. А він не був ні п'яний (він же відрікся напитків зараз по смерті сина, щоб коли не перемогли його душі, й присягнув навіть у церкві від них), ні сонний, ні з розуму не зійшов. Він відчув його присутність серцем, і оце утома по стрічі з ним звалила його з ніг, мов підкосила. Жадібними очима окинув свій бурдей. Шукав за святою іконою.

Несвідомо, мимоволі тягнуло його під величну таємничу опіку, під якусь силу, що царила, що мала б влити в його розбурхану душу спокій і принести те, що розстрілилося в нім до неладу, і угледів її. Ось там висіла. Мала, почорніла, заквітчана сухим васильком і жовтими гвоздиками, і повним видом була звернена до нього.

Він піднявся на коліна і, зложивши руки до мольби, мов дитина, потонув із цілою покорою і повагою, з цілою щирістю і довір'ям своєї гармонійної, простої, тепер глибоко зворушеної душі в молитву.

Далеко поза північ лежав навколішках і молився.

За душу сина, що блукала без спокою по землі й терпіла безвинно тяжкі муки, терпіла під тягарем його сліз і сліз його жінки, і тонула в них на спід пекельних мук, та за блудного свого сина, що навів страшне горе на всіх і вижидав між грубими мурами дальшого рішення запропащеної долі…

* * *

О тій самій порі сиділа Марія у своїй хаті.

Хатина була слабо освічена. На накритім столі стояли миски, ложки, варена пшениця, завиванці, зварені сушені сливки, горіхи, яблука, горівка із медом.

На печі сиділа розперізана, з розбурханим волоссям, у сорочці, скулена Марійка й співала.

Співала слабеньким, зів'ялим півголосом, ніби заколисувала дитину до сну.

Замовкла.

Зложила руки навхрест і, похиливши голову понад груди, немов дрімала.

Але не дрімала.

Ожидала синів…

Глибока дрімуча тишина панувала в хатині. Дрібоньке світло, що спадало з одної малої на стіні завішаної лампини, проясняло лише блідо нутро хатини.

Та проте зарисовувалися всі предмети у ній виразно. Вся хата була пристроєна святочно й мов ожидала когось. Від часу до часу завивав різними голосами вітер у комині, а часом гудів, мов там збилися рої джмелів. Се грала буря надворі. Згодом забрехала собака коло хати. Хтось застукав до дверей, а потім до вікна. Двері були подвійно зачинені ізсередини, бо Марія боялася, відколи її сина відвели від неї.

Вона зірвалася з місця і відтворила широко очі. Блудний, переляканий погляд перебіг хату і спинився на стелі.

– Жандарми йдуть! – зойкнула з переляком і скулилася боязко вдвоє.

Стукання повторилося.

Вона почала труситися, відтак злізла з печі і станула тихо на пальцях у закуток, межи двері й піч.

Жандарми йшли. Вони напосілися на її хату. Вже кілька разів несподівано надходили. Але в її хаті нема вже нікого. Хоч би й хотіли кого вивести, нема вже нікого. Хіба її…

– Івоніка дома? – закликав якийсь тремтячий беззвучний голос ізнадвору.

Вона не відзивалася. Дрижачи на цілому тілі, притискалася до стіни, а уста викривилися в неї, немов у малої дитини до плачу.

Глибока хвиля тишини станула в хаті. Двоє великих ясних очей ходило блудом по хаті й за чимось шукало.

По якійсь хвилі зачувся голос уже коло вікна.

– То ви лише самі в хаті, Маріє?

Нею випрямило щось раптом. Натягнула шию, мов серна, і звернула великий блискучий погляд до вікна.

– Чий се голос? – спитала, дзвонячи зубами.

– Таже мій! Не пізнаєте?

– Ні! Чий? Ніби я один голос чула в останньому часі?

Хвиля неначе задуми, а потім:

– Мій голос старий!

– Ви жандар?

– Кого ще у вас забагато в хаті, що питаєте про жандарів?

– Вона пуста, як спорохнявіле дерево, – відповіла, – а може, по мене прийшли? Я нікого не вбила, я й нічого не знаю.

– А Івоніка де?

– На полях! Бурдей самий! Не можна було пусткою лишити! Не знаєте, які люди?

– Я хотів собі лише люльку закурити… і нині… побалакати… я старий… – почувся наново голос.

Хвиля задуми й вагання.

– То… увійдіть у хату…

– Ні! Вже не піду! Снігу нанесу. Піду, може, ще до Івоніки, як успію! Господи Боже, що за заметільниця!..

Хвиля ожидания зсередини.

– Жандар… – прошептала й притиснулася, як переділе, лячно до стіни. – Лише вони ходять по таких ночах, по полях та по хатах!

– То ви жандар? – спитала знов.

– Ні, Марійко! Я не жандар! У мене волосся посивіло! Я ним, дякувати Богу, ніколи не був, але я вам скажу, хто я. Тепер найліпша пора на те!.. Ніхто не вчує і ніхто не побачить! Я не хочу, аби хто вчув! Мені вас жаль! Господь святий видить, як жаль! Марійко, хрестіться! Я той, що щось видів! Мені тяжко з тим на душі! Я не можу вмерти! Хто знає, може, завтра дадуть